Чинники впливу і турбот

Однак більшість компаній так далеко не заглядають. У Petroleum Argus відзначають, що в першому кварталі наступного року збережеться тенденція скорочення споживання нафтопродуктів і «все це відбуватиметься на тлі намірів Росії та Казахстану збільшити експорт сирої нафти на 10—15 млн. тонн за рахунок уведення нових експортних маршрутів. Тож ціни на сировину знижуватимуться, експорт збільшиться, а конкуренція росіян на ринках нафтопродуктів у країнах СНД посилиться».

Це здається блюзнірством, але російські нафтові компанії після трагічних подій в Америці наростили свою інвестиційну привабливість. Перші сім рядків, як і колись, займають «Лукойл», «Сургутнефтегаз», «ЮКОС», «Сибнефть», «Роснефть», «Тюменская нефтяная компания» і «Татнефть», загальний рейтинг довгострокової інвестиційної привабливості яких збільшився на третину відсотка. Це, на думку експертів, позитивний чинник не лише для росіян, а й для українців. І більше того, як вважають у російській компанії «НІКойл», у російських компаній відкриються нові і почнуть «кровоточити» старі рани.

«Російським нафтовикам важливо закріпитися на українському чи прилягаючих ринках. Так, «Лукойл» має понад 250 АЗС на Балканах, а ТНК — близько 650 заправок за джоберською програмою в Україні. Тобто для них це завдання фактично вирішене. Очевидно, що нафтові компанії у випадку зниження цін на нафту будуть хеджирувати свої ризики збільшенням завантаження НПЗ. Для успішного експорту пального, виробленого українськими НПЗ, потрібно проводити серйозну модернізацію заводів, відповідно до вимог ЄС, що стосується ультранизького вмісту сірки, не більше 0,0035%», — говорить Геннадій Красовський, аналітик «НІКойлу». Очевидно, що за «Лукойлом» і ТНК в Україну кинуться й інші російські компанії. Вже сьогодні серйозніші кроки до серця «Укртатнафти» прокладає «Татнефть», виявили зацікавленість «Славнефть» і «ЮКОС».

Напруга навколо українських НПЗ зростає, і це стає дедалі очевиднішим. Скорочення надлишкових виробничих потужностей у світі 3—4 роки тому змушує працювати решту заводів на межі можливого.

«Сьогодні світовий попит на пальне повністю задовольняється, але НПЗ працюють «під зав’язку», оскільки всі зайві потужності скорочено кілька років тому», — говорить Михайло Перфілов. Дійсно, ще 1998 року глава Shell East Europe Company Ltd Леслі Ластовецький зізнавався кореспонденту «ДТ», що «брати участь у приватизації українських НПЗ нашій компанії складно» з банальної причини: «оскільки нафтопереробна промисловість відчуває кризу надвиробництва і навіть такий гігант, як Shell, змушений закривати деякі НПЗ».

Вільні ж потужності українських НПЗ становлять (за повного забезпечення попиту внутрішнього ринку на пальне) до 39 млн. тонн нафти на рік. Це вагомий аргумент для компаній, що нарощують власний видобуток, втім, обтяжений високими інвестиційними потребами з модернізації підприємств. Великі капіталовкладення у відновлення НПЗ необхідні не лише для конкурентоспроможного експорту, а й у зв’язку з тим, що структура споживання нафтопродуктів в Україні буде змінюватися, наближаючись до європейських показників.

Сировина - «чужа» і «своя»

Українські НПЗ уже понад півстоліття не можуть бути завантажені вітчизняними вуглеводнями. До того ж українські НПЗ будувалися переважно для переробки російської нафти. На 1990—1991 роки припав пік переробки нафти в Україні (понад 53 млн. тонни нафти) 85—90% тих нафтопоставок припало на Росію. Через десять років обсяги переробки скоротилися в 4—5 разів, але частка імпортної сировини практично не змінилася, хіба що збільшилися поставки казахської нафти. Так, із січня по вересень цього року в Україну було імпортовано 82,5% нафтосировини, із них 56% — російської.

У Росії максимальний видобуток нафти припав на 1988 рік (568,5 млн. тонн.), але вже до 1996 року видобуток скоротився до 297,6 млн., і лише в 1997-му почалося нарощування видобутку, що склало 2000 року 326 млн. тонн. За прогнозами більшості експертів, через десять років Росія видобуватиме близько 350 млн. тонн, володіючи величезними потенційними ресурсами, бо 65% запасів ще не розвідано. Тому «російські нафтовики експортуватимуть нафту навіть у випадку будь-якого зниження вартості вуглеводневої сировини, оскільки це додаткове надходження валюти», — відзначають у Petroleum Argus.

Очевидно й те, що російські компанії нарощуватимуть експорт нафтопродуктів у Європу, насамперед у Німеччину з українських НПЗ.

Україну російські НК бачать країною, де можна рентабельно переробляти сировину, із неї вигідно експортувати ПММ на ринки Центральної та Східної Європи. Що стосується українських переробників, то в них вибору немає, вважають у Росії. «У СНД реальної альтернативи російським нафтовим компаніям немає. Ні Shell, ні «БП» (British Petroleum) не мають у Росії досить серйозних джерел сировини, а ввозити в Росію чи країни СНД нафту «неросійського походження» — це утопія. Та ж Williams, за якою, як відомо, стояла «БП», поступилася росіянам Мажейкяйським НПЗ. А фірма «Харікейн» (США) була змушена піти з НПЗ у Казахстані, поступившись ним місцевим нафтовикам», — вважає М.Перфілов.

Можна спробувати звинуватити росіян у зайвій самовпевненості, але ми вже були свідками того, що українські НПЗ не цікавили нікого, окрім росіян і казахів. Інтересу до вітчизняних НПЗ із боку міжнародних НК не було помічено. «Західні компанії — ретельніше підходять до інвестиційних ризиків, вони вважають Росію, Україну та Білорусь країнами з найвищим ступенем ризику капіталовкладень», — говорить Андрій Романовський, начальник відділу роздрібної торгівлі «ТНК-Україна».

Тим часом, сьогодні в Україні, здається, нарешті прокинувся від сну і національний інвестор. Фінансово-промислові групи отримали можливість реально створити першу вітчизняну вертикально-інтегровану компанію (ВІК). «Україна відноситься до тих держав, які забезпечують себе власними вуглеводневими ресурсами лише