З поваленням царату з'явилася реальна надія на створення Української республіки, яка «буде керува-тися виключно волею самої української демократії і на ній лежатиме відповідальність за долю нашого народу і краю».

Після того як у жовтні 1917р. Тимчасовий уряд було повалено і до влади прийшли більшовики, Цент-ральна Рада Третім універсалом від 20 листопада про-голосила створення Української Народної Республіки, а також поширила компетенцію практично на всі етні-чні українські землі, що входили до складу Російської імперії. Так було зроблено реальний крок до практи-чного втілення ідеї першого президента УНР М, С. Гру-шевського еро утворення національної державності соборної України.

Розпад Австро-Угорщини сприяв подальшому .роз-гортанню національно-визвольного руху на західно-українських землях. У листопаді 1918 р. у Львові було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Кульмінацією демократичного державного відродження стала велика злука УНР і ЗУНР 22 січня 1919р. Не-зважаючи на певну декларативність цього акту, він мав непересічне значення для державного становлення українського народу.

Нову сторінку в історії української національної державності було відкрито 16 липня 1990 p., коли Вер-ховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. У ній проголошувався державний суверенітет як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки у межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Україна, підкреслювалося далі, як суверенна національ-на держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією права на самовизна-чення. Вона, є самостійною у вирішенні будь-яких питань державного життя, а державна влада в Рес-публіці здійснюється за принципом розподілу її на зако-нодавчу, виконавчу та судову.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла «Акт проголошення незалежності України». В ньому урочи-сто наголошувалось, що з моменту схвалення Акту утворюється незалежна держава —- Україна, її територія є неподільною і недоторканою. Нова Конституція України, концепцію якої у загальних рисах затвердила Верховна Рада, приведе до логічного правового завершення державотворчого процесу.

Право — один з найважливіших засобів здійснення державної влади. Природа державної організації

Суспільства потребує, з одного боку, обов'язкового використання права як основного і вирішального засобу реалізації державно-владних велінь, а з другого — втілення державної влади в правову форму. Забезпечен-/ ня додержання норм права за допомогою відповід-ного апарату — один з важливих каналів реалізації державної влади.

Необхідно пам'ятати, що який би шлях створення національної державності не обирав той або інший Народ, залишаються незмінними об'єктивні закономір-ності державного розвитку людства; вони відбивають історію розвитку держав, зміни їх соціальної сутності, типів держав, видів державного правління, устрою, режиму тощо.

Перш за все зупинимося на понятті історичного типу держави. Тип держави — це система суттєвих рис, притаманних усім державам, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин і які виражають соціально-змістовну сутність і соціальне призначення держави.

До основних причин зміни типів держави належать: розвиток продуктивних сил і відповідна зміна виробничих відносин; зміна соціальної (зокрема, класової) структури суспільства; встановлення нового співвід-ношення класових та інших соціальних сил; перехід державної влади до представників іншого класу (союзу класів) або соціальної групи, а отже, зміна соціальної сутності держави.

Будучи залежною насамперед від панівної чи керів-ної групи (класу) у суспільстві, держава є відносно самостійним утворенням. Ознаками такої відносної * самостійності держави е:

організаційна відокремленість держави від суспіль-ства в цілому, будь-якої групи чи класу (зокрема, па-нівного класу);

наявність власної внутрішньої будови (структури) і особливих, специфічних інтересів;

залежність не тільки від панівного класу, а й певною мірою від інших соціальних груп суспільства (зокрема, національних, етнічних спільностей);

залежність не лише від співвідношення класових та інших соціальних сил всередині країни, а й від зов-нішньополітичних умов, подій;

необхідність виконувати не тільки суто класові, групові, а й загальносоціальні функції.

Внаслідок цього можуть існувати держави так зва-ного перехідного типу. Вони, як правило, виражають волю кількох класів (груп) або союзу класів.

Відомі такі історичні типи держави: рабовласниць-кий, феодальний, буржуазний, перехідний від буржуаз-ного до соціально-демократичного.

Крім зазначених типів держави, уже відомих істо-рії людства, є підстави для прогнозування виникнення в майбутньому держави соціально-демократичного типу — держави трудящих-власників. Така держава буде організацією політичної влади трудящих-власни-ків, що становлять більшість суспільства, яка забез-печить реальне здійснення і захист основних прав люди-ни, прав нації і народу на засадах свободи, справед-ливості і солідарності.

Якісно, новому етапу всесвітньо-історичного розвит-ку людства, його переходу до громадянського право-вого суспільства соціальної демократії відповідає перехідний тип держави, орієнтованої на соціальну демократію.

У першій половині XX ст. у багатьох країнах роз-почався поступовий перехід від традиційно буржуазного суспільства “вільного”, монополістичного капіталізму) до громадянського правового суспільства соціальної демократії. Такому суспільству має відповідати правова держава, яка не може не бути державою соціальної демократії.

Соціальна демократія може існувати тільки у такому суспільстві, де ліквідоване відчуження працівників від засобів та результатів їхньої виробничої діяльності. Це таке суспільство, в якому всі трудящі є (тією чи іншою мірою) власниками або співвласниками засобів та результатів праці. Отже, суспільство соціальної демократії — це післябуржуазне (постбуржуазне) сус-пільство, а держава в такому суспільстві має бути державою трудящих-власників.

У сучасних умовах існує два основних різновиди держав перехідного періоду:

держави промислово-розвинутих країн соціально-орієнтованого, «соціалізованого» капіталізму;

держави, які існують у країнах, що переходять від авторитарно-бюрократичного ладу псевдосоціалізму до громадянського суспільства і