Політична наука, започаткована ще в епоху античності, активно відрод-жується наприкінці середньовіччя. Це пов'язано з іменем одного з видатних засновників політичної науки італійця Н. Макіавеллі (1469-1527). Саме в його працях "Роздуми про першу декаду Тита Лі-вія" та "Володар" дістає дальший розвиток політична наука.

Н. Макіавеллі один із перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу й певною мірою — законів. На його думку, основним предметом по-літичної науки є держава і влада. "Володар" — це досліджен-ня про владу: її завоювання, утримання, розширення і втрату.

Пориваючи з релігією, Н. Макіавеллі обґрунтовує політику як дослідницьку науку. При цьому відкидається схоластичне се-редньовічне вчення про державу і право. Спираючись на аналіз історичної практики, він робить висновок, що стрижнем полі-тичної поведінки людини є не християнська мораль, а вигода й сила. "Доля, — зазначав Н. Макіавеллі, — завжди на тому бо-ці, де краща армія". Звідси й теза про те, що в політиці треба апелювати не до моралі, а до сили — "мета виправдовує засо-би". Завдання політичної науки полягає в тому, щоб пояснити справжній стан речей, виходячи з фактичного матеріалу та іс-торичного досвіду, на основі пізнання реальної дійсності ви-водити політичні принципи й відповідно до них творити політичну історію. У теорії Н. Макіавеллі держава означає по-літичний стан суспільства: ставлення панівної верстви до під-леглих, існування певним чином організованої політичної влади, юстиції, створення відповідних законів тощо. Багатома-нітність конкретно-історичних форм держави й політичної влади Н. Макіавеллі виводить насамперед із боротьби певних сил суспільства, головним чином, знаті й народу.

Важливо, що в ході аналізу політичних форм звертається увага на різноманітні фактори, які впливають на становлення військові, територіальні, геогра-фічні, демографічні, етнічні то-що. Політичні погляди Н. Макіавеллі — це реалістичний ана-ліз людських стосунків, що ґрунтується на досягнутому рівні знань про суспільство.

Вагомий доробок у розвитку науки про політику належить ві-домим англійським мислителям Томасу Гоббсу (1588-1679) і Джону Локку (1632-1704). Своєрід-ність їх підходів до аналізу полі-тичного життя Англії яскраво розкривається у їх висловлюван-нях, які наведено нижче.

Т. Гоббс, виправдовуючи реставрацію монархії після смерті Кромвеля, доводив, що монар-хія — одна з найкращих форм влади. Водночас відкидав теорію божественного походження королівської влади. У праці "Левіафан" він описує хаос при-родного, додержавного існування людей. Це було суспільство, де йшла "війна всіх проти всіх".

Однак, за Т. Гоббсом, люди, як розумні істоти, усвідомили своє безнадійне існування і знайшли вихід із цього станови-ща — суспільний договір. Вони погодилися передати всі свої природні права монархові й підкоритися законам. Єдина функція монарха полягала в тому, щоб оберігати закони.

На відміну від Т. Гоббса, Дж. Локку "Другому трактаті про державу" дає філософське обґрунтування "славної революції" й установлення обмеженої монархії. Його ще називають зас-новником лібералізму. Він уперше чітко розрізнив такі понят-тя, як "особа", "суспільство", "держава", причому особу поставив вище за суспільство й державу. За Локком, людина від народження має природні, невідчужувані права "на життя, свободу і власність". Приватна власність — не абсолютна цін-ність, а засіб побудови вільного суспільства. Володіння влас-ністю впливає на формування індивідуальності.

Важливим у політичній доктрині Дж. Локка є трактування ним поняття рівності, яку він виводить із "природного стану речей", її підґрунтям є чесна конкуренція на основі взаємо-визнання. Причому рівність не має нічого спільного з природною одноманітністю чи насильницьким зрівнюванням за здібностями. Йдеться про рівність можливостей і намагань. Суть її полягає в тому, що жоден з індивідів, хоч би якими бідними були його буття, інтелектуальні чи фізичні сили, не може бути виключеним із конкуренції, відсунутим від вільного обміну благами й послугами, інакше кажучи, існуючій нерівно-сті має бути протиставлена "рівність без зрівнювання", рівність, яка допускає й стимулює природну несхожість людей.

Тому держава повинна створити можливості для реалізації природних відмінностей і нерівностей, що є найкращим із за-собів усунення "неприродних привілеїв", тобто такого політи-чного становища, коли знатні й сильні мають виключне право на економічну та особисту незалежність На думку Дж. Локка, держава мусить гарантувати три природжених пра-ва людини — на життя, свободу та власність. Саме вони становлять базу правового порядку й дають змогу укласти таке законодавство, яке цілком вивільнить людину, щоб вона мог-ла "користуватися й розпоряджатися як завгодно своєю осо-бою, своїми діями... й своєю власністю".

Усі три права взаємопов'язані. По-перше, головна мета об'-єднання людей у державу й передання себе під владу уряду — це збереження приватної власності. У свою чергу, основою останньої є праця, і якщо її мета — "чесне досягнення інди-відуального благополуччя й користі", то праця є визначаль-ною формою людської життєдіяльності. Нарешті, за Дж. Локком, "свобода існує там, де кожний член суспільства виз-начається власником своєї особистості".

Утвердження цих законів дає змогу уникнути економічного й політичного рабства, яке було до цього й виявлялося в по-неволенні індивіда, насильницькому присвоєнні іншими його виробничих і духовних сил та здібностей. Крім цього, в ро-зумній державі жодна людина не повинна бути поневоленою васалом або прислужницею держави. Це стосується також ві-ри, переконань. Власна переконаність — це перша власність і перша свобода, яка має бути гарантована державою кожному індивідові. Дж. Локк доводив, що віра проектує себе в цілях, цілі реалізуються в праці, а праця втілюється у власності.

Великий внесок у розроблення політологічної думки зроби-ли представники французької школи Шарль Монтеск'є (1689-1753) і Жан-Жак Руссо (1712-1778). Це також своєрідне осмислення,