“Політична думка В’ячеслава Липинського”

П л а н :

Вступ.

Методи державного будівництва в Україні.

Заповіді катехизісів-самостійників.

Обґрунтування державного устрою.

Концепції Липинського.

Висновок.

Політична думка в Україні на початку XX ст. відобража-ла перехід українського національно-визвольного руху із стадії культурного українофільства до організованої робо-ти в масах. У цьому зв'язку заслуговують на увагу погля-ди М. Махновського, викладені у праці «Самостійна Укра-їна», що були своєрідним політичним кредо Революційної української партії, яка сформувалася 1900р.«Не можна, — зазначав М.Махновський, — зупинити націю, що ла-мала свої кайдани, прокинувшись до життя. Нація ступи-ла на новий шлях, а ми повинні очолити її, щоб досягти ідеалу, але мусимо пам'ятати, що ми тільки предтечі того великого, що йде за нами, ми тільки сповіщаємо * його силу, ми його посланці».

У 20-ті роки розвиток політичної думки в Україні по-в'язувався насамперед з іменами В. Липинського, Д. Донцова, М. Хвильового, В. Винниченка. їхні погляди віддзер-калювали процеси, що відбувалися в тогочасному суспіль-но-політичному житті України. Власне кажучи, після цих діячів політична думка в Україні не мала яскравих по-статей.»

Зазначимо, що тільки в 20-х роках існувала відчутна свобода політичної думки. На початку 30-х років її паростки були задушені. Крім цього, в радянській Україні, як і в інших національних республіках, наступ тоталітаризму підсилював, по суті, легалізований російський шовінізм. Більш сприятливі умови були за межами радянської Ук-раїни — в Галичині і на Волині де опинилися В. Липинський та Д. Донцов. У цілому ж, однак, свої ідеї вони творили, як зазначає Т. Гунчак, у тіні програної війни за створення Української держави. Обидва як активні будів-ничі державного життя глибоко пережили трагедію укра-їнської невдачі, що, мабуть, підштовхнуло їх, як, зрештою, багатьох інших національне свідомих українців, до переоцінки події української революції. Посилювало ці проце-си політичної інтроспекції й еміграційне життя з типовою безперспективною гризнею різноманітних політичних пар-тій. Утиски, що їх застосовувала польська влада супроти українського населення в Галичині і на Волині, загост-рювали політичні стосунки і ставили перед українською молоддю питання боротьби проти окупаційної влади, яка б ґрунтувалася на інших, радикальних засадах.

До потреби переоцінки українського політичного жит-тя спричинилася не тільки могутня хвиля націоналізму, який у повоєнній Європі став панівною політичною силою, набувши нових форм радикалізму чи винятковості, а й внутрішні процеси її радянській Україні. Українізація, фор-мальним ініціатором якої виступила комуністична партія, швидко охопила усі ділянки життя. Цей непередбачений, майже стихійний розвиток національного самовияву створював враження, що в Україні дійсно закладаються пере-думови будівництва вільного національно-культурного, якщо вже не політичного життя. Візія служіння своєму народові на рідній землі, в рідному оточенні полонила ба-гатьох політичних емігрантів, які почали повертатися в Україну, а між ними й самого Президента Української Народної Республіки М. Грушевського. Відбулася пере-оцінка настанови до радянської України багатьох україн-ських інтелігентів не тільки Східної України, а й Галичи-ни та Волині. Наслідком цієї переоцінки постало радяно-фільство, яке загрожувало поширитися на українське суспільство, головне, на молодь.

Серед політичних доктрин України в XX ст. значне місце посідає монархіч-но-гетьманська концепція В. Липинського (1882-1931). Він вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через по-переднє спадкове монархічне правління. Гетьман є своєрід-ним "національним прапором", живим символом України, навколо якого гуртується все населення, а головним чинни-ком державобудівництва є, на його думку, встановлення пра-вової монархії в традиційній гетьманській формі. Але ця мо-нархія, як вважав В. Липинський, суттєво відрізняється від московської, що спиралася на насилля й необмежену владу царя, а також „від польської, де король завжди був маріонет-кою шляхти. Його ще вважають за одного із засновників ук-раїнського консерватизму, який поділяли окремі знані пред-ставники політичної думки. Базові характеристики цієї течії Зазначено в таблиці нижче.

В. Липинський розглядав такі основні методи організації державного будівництва в Україні:

1) демократія з республікою;

2) охлократія з диктатурою;

3) класократія з правовою, обмеженою законом монархією. Найбільш придатною для України є остання форма. В. Ли-пинський це пояснює тим, що вибори до демократичної республіки (парламенту) — це політична бутафорія. Для україн-ського руху, міркував він, можуть стати фатальними гасла де-мократії й громадянського суспільства, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механі-чно перейнята іншою.

В. Липинський вважав, що основна умова створення укра-їнської державності - це єдність: релігійна, регіональна, по-літична, організаційна, національна. Справу української державності завжди губила відсутність єдності між українця-ми (галицько-наддніпрянський антагонізм). Здобуття держав-ності багато в чому залежить від організації провідної верстви, від її згуртованості. Але потрібно спочатку виплекати її. Народ, що не вміє відтворити власних "панів", тобто провідної верстви, змушений навіки коритися чужим панам. Резюме своїх політи-чних і світоглядних поглядів В.Липинський формулює так: "На-віть нашрудніше завдання може бути виконане, коли є: стихійне, вроджене хотіння, ясна ідея, усвідомлююча хотіння; воля та розум, потрібні для здійснення ідей, віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами; і любов до людей та землі, серед яких і на якій має здійснюватися дана ідея".

Помітним явищем української політичної думки XX ст. була самостійницька теорія М. Міхновського (1873-1924), суть якої він виклав у своєрідному маніфесті, катехізисі самостійників — "Десяти заповідях".

Ось деякі з цих заповідей:—

Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократи-чна Україна, Республіка робочих людей — це ідеал українсь-кої людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя.—

Шануй діячів рідного краю, ненавидь