“Політичні погляди Кирило-Мефодіївського братства ”

П л а н :

Українська політична думка нової доби.

Політичне життя України після розгрому Запорізької Січі.

Розвиток революційно-демократичних ідей на Україні.

Кирило-Мефодіївське товариство.

Висновок.

Неперевершена в обґрунтуванні та поширенні ідей, у залу-ченні мас до їх практичної реалізації, на авансцену політич-них і культурних змін у Східній Європі виходить інтелігенція. І однією з найбільш захоплюючих концепцій, висунутих інте-лектуалами XIX ст., була концепція національної свідомості. Вона являє собою зовсім новий спосіб не лише тлумачення суспільства, а й впливу на його поведінку. В Україні, як і в інших тодішніх державах, виникнення цієї концепції свідчило про наближення сучасної епохи.

Важливою сторінкою в розвитку політичних теорій в Україні були XIX ст., особливо його друга половина, й початок XX ст. У цей час на українських землях виникає багато різних політи-чних течій і напрямів, які втілювали собою складну гаму сус-пільно-політичних відносин, різноманітних інтересів і потреб, політичних намірів та устремлінь. Ідеї кожної з цих течій і нап-рямів політичної думки з урахуванням національних і етнічних характерних рис були безпосереднім відображенням класової боротьби, національних і релігійних відносин, боротьби за дер-жавну владу.

Після розгрому Запорозької Січі, введення кріпацтва, лікві-дації договірних відносин України з Росією політичне життя в Україні надовго ніби завмерло. Про це яскраво висловлено в анонімному листі до редактора "Колокола" (на сьогодні ав-тор відомий — це патріот України, просвітник, історик Ми-кола Костомаров). "Відтоді Україна мовчала, її народність була зневажена. Ім'я "хохол", яке москалі давали козакам від їхніх оселедців, зробилося синонімом дурня. Поетична мова України стала предметом глуму та посміху... Українська істо-рія була або занехаяна, або подавалася в перекрученому виг-ляді, відповідно до благих цілей і видів уряду".

Більшість земель України тоді перебувала в складі Росій-ської імперії — Лівобережжя, Правобережжя, Південна Укра-їна, а Східна Галичина, Південна Буковина й Закарпаття — у складі Австро-Угорської імперії. Тому розвиток політичних ідей в Україні в ті роки особливо тісно переплітався з передо-вою думкою російських учених, мислителів, політологів. У багатьох питаннях вони виступали однодумцями, палкими при-хильниками, захисниками спільних поглядів.

Ідеї соціального й національного визволення породжувалися тим нестерпним колоніальним режимом, у якому перебувала Україна впродовж багатьох століть. Особливо це стало прояв-лятися в період польського та російського поневолення. Еко-номічна політика російського уряду незмінне йшла врозріз з інтересами України як суто хліборобського краю. Митні тари-фи, фінансова політика, непомірні податки викликали в україн-ського населення гнів та обурення, спричинювали антиросійські, антипольські й взагалі антиіноземні настрої.

Перша половина XIX ст. проходила під знаком тяжкої полі-тичної реакції. Після жорстокої розправи з декабристами цар-ський уряд розпочав непримиренну боротьбу проти будь-яких ліберальних ідей. В імперії визнавалися три основні принци-пи, на яких мала триматися вся російська державність: правос-лав'я, самодержавство й народність. Православ'я як виключно панівний принцип не могло бути визнане західноукраїнськими землями, де тривалий час упроваджувався католицизм. Для сві-домої частини українського населення самодержавство означа-ло не тільки зосередження всієї влади в руках монарха, а й рішуче усунення громадянства від усякої участі в політичному житті, недопущення ніякого самоуправління. Третій принцип державної системи — народність — належало розуміти як панування великоруської народності й придушення національного партикуляризму. В імперії склався жорстокий політичний ре-жим із суворим централізмом, який випливав з ідеї самодержавної влади: всі провінції управлялися з єдиного центру — з Петербурга. Ця система трималася на поневоленні широких народних мас.

Така система державного устрою не могла не викликати не-1 вдоволення людності. З іншого боку, царський режим страшенно боявся будь-якого радикального руху, що міг виникнути й і виникав в Україні. Як свідчать історики, коли генерал-губернатор Правобережної України князь Микола Рєпнін виступив пе-ред центральним урядом з проектом поліпшення тяжкого економічного стану населення, його було запідозрено в українському сепаратизмі, негайно усунено й відправлено за кордон. Усім відома реакція Миколи І на появу Кирило-Мефодіївського товариства. Отже, страхом українського сепаратизму була пройнята вся економічна, політична й духовна спрямованість царського режиму.

Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилось у Києві близько 1845 р., були першою політичною програмою для українства. Товариство об'-єднувало гурт молодих вчених і письменників, який уособлював квіт української інтелігенції. Тут були; обдарований історик і викладач університету Микола Костомаров, викладач гімназії та видатний письменник Пан-телеймон Куліш, високоосвіче-ний чиновник Микола Гулак, вчитель Василь Білозерський. Окрасою товариства був геніальний поет Тарас Шевченко, син селянина, недавно лише визволений із кріпацької неволі. Виданий у 1840 р. в Петербурзі перший збірник його поезій «Кобзар» відразу здобув йому широку літературну славу й мав величезний вплив на поширення української національної свідомості. Соціальний склад Кирило-Мефодіївського братства вже відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої чверті століття: тут нема вже великих панів, багатих дідичів; членами братства були переважно діти середніх або й бідних дідичів, урядовці й навіть колишній кріпак. Це та верства, яка в сфері інтелектуального життя й ідейного провідництва виступає в 40-х роках у Росії й на Україні на зміну родовитого панства й яку в новіших часах почали називати інтелігенцією.

Програма братства, котре свідомо поставило себе під патронат слов'янських первоучителів Кирила й Мефодія, щоб підкреслити свій слов'янський напрям, найкраще можна бачити з тексту прокламації, написаної Костомаровим під титулом: «До братів українців»: «Ми приймаємо,— пише Костомарів,— що всі слов'яни повинні між со-бою поєднатись, але так, щоб кожен народ склав свою окрему республіку й управляв своїми