Більшість революційних народників схилялася до заперечення будь-якого монархізму, абсолютного чи конституційного. Хоча в їхніх документах іще немає вимог установлення республіки, але по суті йшлося саме про такий вид правління, а одне з централь-них устремлінь революційного народництва — це повалення са-модержавства і встановлення Тимчасового революційного уряду, головною метою якого мало бути скликання Установчих зборів. А вже їм належало створити революційну владу, цілком залежну від волі народу, утвердження демократичних свобод, передача землі селянам. Принцип верховенства волі народу планувалося покласти підвалиною всіх рівнів влади. Принципами організації центральної влади проголошувалися її виборність, змінність, підзвітність, підконтрольність. У програмних принципах народоправління важливе місце відводиться демократичним тради-ціям сільської общини.

Аналізуючи проблеми політичних відносин у суспільстві, народники в основу прав людини ставили природне право, що виходило з цінностей та інтересів людського буття. Для встановлення правопорядку в країні потрібні закони й інститути, які б відображали волю народу. Правам та свободам особи відводилося особливе місце в цих програмах. Багато хто при цьому широко використовував законодавчі акти Франції, США та інших буржуазних держав.

Проте в національному аспекті народники не дали належної відповіді на поставлені життям питання, їх програми не міс-тять практичних рекомендацій щодо державного розв'язання національних проблем.

Висновок.

Висуваючи загальнодемократичні гасла про права кожної на-ції та народності на суверенний розвиток, вони мали на увазі не федерацію рівноправних народів, а федерацію общин, об'єдна-них в області й підпорядкованих на місцях обласному управлін-ню, а в центрі — союзному урядові. До політичного ж суверенітету націй, з їхнього погляду, доцільно звернутися лише після зміцнення революційної влади, щоб "темні реакційні сили" не використали його як "свою Вандею". Безумовно, що в такій багатонаціональній країні, як Росія, недоскона-лість національної програми, її вузькість та обмеженість не сприяли завоюванню довір'я трудящих мас. Визнання народ-никами терору як методу політичної боротьби не могло дати бажаних результатів.

Список використаної літератури:

Дорошенко Д.І. Нарис історії України / Передмова І. О. Денисюка. – Львів: Світ, 1991. – 576с.

Енциклопедія українознавства. під ред. проф. Кубійовича В., -- Львів. – Т. 3. -- 1994. – С. 960-1204.

Політологія: історія та методологія / Андрущенко В. П., Антоненко В. Г., Ануфрієв Л. О. та ін.; За ред. Ф. М. Кирилюка. – К.: Здоров’я, 2000. – 632 с.

Сергійчик В. Українці в імперії. – К., 1992.—92 с.

Костомаров М. І. Закон Божий (Книга буття українського народу). – К., 1991. – 38с.