На виході системи як її реакція на вимоги і підтримку з'являються авторитетні політичні рішення і політичні дії влади з приводу розподілу цінностей і ресурсів. Вони можуть бути у формі нових законів, асигнувань на конкретні потреби, полі-тичних заяв про політичні наміри та політичні дії і т. д.

І все ж таки підхід Д. Істона до визначення моделі політич-ної системи не дає можливості пояснити, чому уряди часом приймають рішення, які не виходять з вимог громадян, більш того — суперечать їх інтересам. Прикладом можуть бути рі-шення правлячих кіл Сполучених Штатів про розв'язання війни у В'єтнамі, рішення ЦК КПРС про введення військ до Афганістану, рішення Російського уряду про початок бойових дій у Чечні і т. д. Можна стверджувати, що прийняття таких політичних рішень зумовлене вимогами, що надходять не від соціально-культурного середовища, а від правлячої еліти, яка приймає рішення.

Теорія політичних систем Д. Істона була критикована за по-верхове врахування психологічних аспектів політичної взає-модії.

Інший підхід до визначення політичної системи запропонував Габріель Алмонд. Він вважає необхідним на передній план ви-сунути цільовий, поведінковий аспект різних структур, які вхо-дять до політичної системи. З його точки зору, політична система — це різні форми політичної поведінки як державних, так і недержавних структур, в аналізі яких виділяються два рів-ня: інституційний та орієнтаційний. Якщо інституційний рівень зосереджений переважно на дослідженні державних і недержав-них політичних інститутів, то орієнтаційний зорієнтований на вивченні політичних структур, які в своїй сукупності створюють політичну культуру. Г. Алмонд підкреслив, що, на відміну від усіх інших суспільних систем та організацій, політична система наділена правом застосування чи погрози застосування більш-або менш легітимного фізичного насильства. "Це узаконена си-ла, — пише він, — яка пронизує всі "вхідні" та "вихідні" фактори суспільства, надаючи йому особливих якостей та сенсу, забезпе-чуючи його згуртованість як системи".

Г. Алмонд визначає чотири функції "введення":

1) функція політичної соціалізації та залучення до участі в політичному житті;

2) функція артикуляції інтересів, тобто формування вимог, відповідних реальним чи уявним інтересам;

3) функція агрегування, тобто об'єднання, інтересів;

4) функція політичної комунікації, тобто спілкування, обмі-ну думками, ідеями.

Він визначає і три функції "виведення":

1) розроблення норм;

2) застосування норм;

3) контроль за виконанням цих норм.

Функція "введення" здійснюється неурядовими формуван-нями (групами тиску, політичними партіями, незалежною пресою та ін.), тоді як функція "виведення" — це урядова пре-рогатива.

У радянські часи в науковій літературі аж до середини 80-х років аналогом поняття "політична система" було поняття "політична організація суспільства". Політична організація су-спільства включала профспілки, молодіжні організації. Ядром політичної організації була КПРС — направляюча, мобілізуюча і керівна сила суспільства. Монопольне становище КПРС в політичному житті суспільства набувало ролі держави, при-душувало ініціативу, політичну самостійність інших суб'єктів політики.

І лише наприкінці 80-х років категорія "політична система" стала утверджуватись у філософській, політичній літературі радянського суспільства. Але об'єм і зміст цієї категорії пояс-нювалися все ж інакше, ніж в зарубіжній літературі. У відпо-відності з марксистським підходом обумовленості політичної надбудови економічним базисом, соціально-класовою струк-турою суспільства, політична система була тісно пов'язана з визначеним типом формації.

Політична система суспільства в науковій літературі того ча-су визначалася як складний комплекс державних інститутів, політичних партій, суспільних організацій, у рамках якого відбувається політичне життя суспільства і здійснюється дер-жавна і суспільна влада.

З наведеного визначення проглядається абсолютизація інституційного підходу і звуження масштабів та взаємозв'язку політичної системи з іншими соціальними структурами сус-пільства, психологічними, ідейними установками правлячої еліти і політичних лідерів.

Сучасні наукові погляди, які існують у вітчизняній науковій літературі, окреслюються двома підходами. Перший з них по-літичну систему трактує як теоретичний, ідеальний конструкт, який дає змогу виявляти й описувати системні властивості різних політичних явищ. При такому підході по-літична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб (інструмент) системного аналізу політи-ки. У такому значенні поняття "політична система" може застосовуватися для аналізу будь-якого відносно цілісного і са-мостійного політичного утворення: держави, партії, профспіл-ки, громадсько-політичного руху та ін., кожне з яких можна розглядати як специфічну політичну систему.

У другому, більш конкретному тлумаченні поняття "політична система" визначає реальний складний механізм формування і функціонування владних відносин у суспільстві. Цей механізм включає політичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб'єктами (групи та індивіди): політичну органі-зацію (до якої входять держави, партії, політичні асоціації), по-літичні й правові норми, політичну свідомість і політичну культуру та ін.

Спираючись на ці підходи, при аналізі політичних систем різних суспільств слід враховувати як системні властивості рі-зних політичних явищ, Так і сталі взаємозв'язки між ними. А саме: інвайроментальні (взаємозв'язок середовища і системи);

інституційні (організаційні властивості елементів системи — держава, партії, громадські організації, масові об'єднання, які беруть участь у політичному житті); регулятивні (правові і по-літичні норми як нормативна основа діяльності інститутів си-стеми); комунікативні (внутрішні системні властивості і зв'язки та відносини); функціональні (політичний режим і процес, що складається в результаті діяльності з елементів си-стеми); культурно-творчі й ідеологічні (політична культура і свідомість);