Своїми передумовами державна організація суспільства має: розподіл населення по адміністративно-територіальних одиницях і здійснення публічної влади за територіальними ознаками. Саме розподіл підданих за територіальними ознаками, тобто розрив старих родових і племінних зв'язків, відрізняє державу від попередньої — бездержавної — організації суспільства. Розподіл державою населення за територіальною ознакою сприяв формуванню націй. Територіальний поділ населення відбиває специфічні особливості державної влади як публічної влади, що не співпадає безпосередньо з населенням. Територіальна структура держави забезпечує зв'язок органів влади з населенням у центрі та на місцях, керівництво і контроль над громадською життєдіяльністю.

Перші в історії держави згодом підкоряли собі інші народи (як державні, так і бездержавні) або ж самі втрачали незалежність в результаті воєн чи інших подій. Згодом набирають сили нації, які, проживаючи компактно на своїй історичній території, внаслідок конкретних причин перебували у складі інонаціональних або багатонаціональних держав. Відносно самостійним чинником утворення нових держав стало здійснення цими націями права на політичне самовизначення. За певних обставин цей чинник набуває вирішального значення і приводить до формування національних держав. Нові держави утворюються в процесі ліквідації імперій, колоній, суверенізації державоподібних формувань. Саме за останнім варіантом відбувається утвердження незалежності держави Україна.

Національній державі притаманні такі особливості:

утворюється1 нацією, яка компактно проживає на певній території і, як правило, становить більшість серед населення даної країни;

є результатом здійснення відповідною нацією її основного загальносоціального права на політичне самовизначення;

створює, забезпечує всі необхідні умови для збереження і розвитку надбань даної нації в економічній, політичній, соціальній, духовній сферах життя, збагачення її. духовності, культури, мови, традицій тощо;

поєднує піклування про «свою» націю із створенням належних умов для розвитку всіх інших націй, етнічних груп, які проживають на території держави і входять до складу її народу (без додержання цього державу слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною).

Зародження і становлення української державності пройшло нелегкий шлях 2. Розвиток міжнародних процесів та внутрішні обставини після розпаду Київської Русі і загарбання польсько-литовськими феодалами Галицько-Волинського князівства на тривалий час перервали процес розбудови української державності. Лише у другій половині XVII ст. частину етнічних земель, заселених українцями, було об'єднано у державу під проводом Б. Хмельницького.

За умов українсько-польської війни та загрози з боку кримчаків новонароджена державність не змогла забезпечити сталість територіальних меж, перетворити їх на надійно захищені державні кордони. Щоб вижити, вона-змушена була укласти військово-політичний союз з Росією. Статті Переяславської угоди де-юре зберігали за Україною широкі автономні права. Однак де-факто царат ігнорував їх як такі, що не мали міцних міжнародно-правових гарантій і не грунтувалися на взаємних державних зобов'язаннях. Створивши Малоросійську колегію, Петро І грубо порушив автономію України. Згодом Україна була позбавлена навіть залишків державної самостійності і перетворилась на «малоросійську провінцію». Катерина II, ліквідувавши Запорозьку Січ, перевезла гетьманську символіку до Петербурга.

В цей період політична думка в Україні виношувала проекти про незалежний державний устрій. Так, Пилип Орлик, український гетьман в еміграції, розробив першу в Україні народну демократичну конституцію «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького».

16 статей Конституції передбачали встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності, складових частин і чинників правового суспільства, а саме — єдності і взаємодії законодавчої (виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна старшина і обрані представники від кожного полку, бо «самодержавіє Гетьманського уряду неприлично») і судової влади, підзвітної і підконтрольної. Так були вироблені ще не знані в Європі демократичні засади державного і суспільного життя. Лише за таких умов, вважав П. Орлик, можливий національний і культурний розвиток народу.

Третій поділ Польщі 1795 р. призвів до нового перерозподілу етнічних українських земель між двома імперіями — Австрійською і Російською. Проводячи адміністративні реформи, царський уряд дбав, щоб кордони «малоросійських» адміністративних одиниць не збігалися з українськими етнічними -межами. Тому значна частина компактно розселених українців опинилася за «малоросійськими» губерніями. Така ситуація, за задумами великодержавників, повинна назавжди стати на заваді відродженню української державності у її повних національних межах.

Державна доля України вирішувалась разом з процесом розпаду великих світових імперій. Революційні події 1917р. активізували національно-визвольний рух українського народу. Керівництво ним взяла створена у березні того ж року Центральна Рада. У своїх численних працях ідеолог і керівник Центральної Ради М. С. Грушевський обгрунтував не тільки походження та історичний поступ українського народу до державної незалежності, а й адекватний цьому процесу державно-політичний устрій України. Як стверджує вчений, держава незалежно від своїх характеристик — «се суверенний союз народу, який... задовольняє індивідуальні, національні і загальнолюдські солідарні інтереси в напрямі поступового розвою громадянства»

Концепція М. С. Грушевського щодо процесу становлення державності України зовсім не схожа на ту, яку ми звикли бачити в підручниках з історії держави і права УРСР. Там викладалась досить стандартна схема: первіснообщинний лад; виникнення і розвиток феодалізму; наростання антифеодальної та визвольної боротьби; визвольна війна і возз'єднання України з Росією, початок розкладу феодалізму та зародження капіталістичних відносин; Україна в період .розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи, скасування кріпосного права і розвиток капіталізму і т. д.

М. С. Грушевський пропонує інший варіант. Для нього історія України складається з кількох етапів, або епох, а саме: «період, що передував утворенню Київської держави», «епоха державного життя», «литовсько-польська епоха, «козацька епоха», «занепад козацтва і українського