За тоталітарної політичної свідомості, відчуження людей від влади ця свідомість підтримувала віру народу непогрішність верхів, мудрість вождів, що висловлюють, мовляв, народні інтереси. Політичний ринок наповнювався ритуальним словоблуддям, коли мова політики відбивала міфи й утопії. Тому політична термінологія не мала нічого спільного з політичним смислом, мовою політичної науки, практикою політичного буття. Реалізація, прикрашення дійсності із постійними догматичними настановами, стереотипами були зручним інструментом консервації рабської, слухняної свідомості мас та звеличення «мудрих» промов верховних правителів, що заміняли голос народу, громадську думку.

Громадська думка як форма політичної свідомості відображає ставлення соціальних спільностей, осіб до політичних програм, дій політичних суб'єктів, політичних лідерів. Це один з дійових каналів демократичної політичної системи, завдяки якому політичні структури спроможні збагнути Інтереси мас і розгорнути діяльність з метою здійснення їх.

Відчуження демократії від влади упродовж тривалого часу відбувалося шляхом перекручення громадської думки, неадекватного її вираження. Вузько-групові, келейні інтереси тих, хто тримав владу, не піддавалися соціальній експертизі на людяність. Монопольність суджень бюрократизованої управлінської еліти відчужувала різноманітність думок людей. В основі плюралізму лежить незбіг інтересів соціальних спільностей, але він не заперечує спільних інтересів суспільства і держави.

Врахування громадської думки стає одним з каналів ефективності політичних дій суб'єктів. Однак говорити про її дієвість, компетентність, належну методологічну озброєність означає заперечувати реальний стан справ у цій сфері. Це новий для нас механізм, форма вираження політичної свідомості мас. А щось нове завжди перебуває у діалектичній єдності, боротьбі, суперечності із старим.

Однією з поширених соціальних суперечностей є підхід до громадської думки як до панацеї «демократичного», «наукового» вирішення багатьох проблем. Такий підхід склався в умовах адміністративно-командної, бюрократичної системи керівництва й управління і є антидемократичним, поверховим, утопічним. Він забезпечується відповідним кадровим потенціалом. Вчені «від соціології» заповнюють політичні структури. Зараз престижно мати соціологічну лабораторію, групу соціологів по вивченню громадської думки. При цьому нікого не цікавить, якою методологією та методикою озброєні соціологи — «новатори тa прогресисти». Вважають, якщо громадська думка є специфічним станом суспільної і політичної свідомості, який відображає ставлення людей до найрізноманітніших питань суспільного і політичного життя, то пізнання його, вироблення практичних рекомендацій є саме по собі благом, яке слід підтримувати й розвивати. Тому не має значення, на яких основах базується вивчення громадської думки. Соціологічна наука видасть бажаний результат, який здебільшого ніким не використовується. Отже, створювалася і створюється видимість демократичних процедур дослідження, застосування їх результатів, що в умовах антидемократизму, авторитарності думки . керівництва, низької демократичної культури мас е профанацією.

Нині йдеться не просто про подолання догматичного, консервативного погляду на громадську думку, а про її нову роль. Громадська думка має базуватися на всемірному розвитку демократичних інститутів, що дають змогу подолати бюрократичні перекручення, косність, підміну волі народу адмініструванням, на можливостях широкого використання і розвитку демократичних відносин для безпосередньої участі людей у політичних процесах та управлінні ними. У такий спосіб можливе досягнення належного рівня громадської думки.

Нині суть проблеми полягає не лише у вивченні громадської думки як фактора демократизації політичних процесів, а й у дослідженні обстановки, відносин, за яких виникає громадська думка, факторів, що зумовлюють її істинність, адже громадській думці передують суспільні настрої. Ці дві лінії творчого пошуку невіддільні, але відносний поділ їх необхідний, оскільки дає інформацію щодо суб'єктів громадської думки й обстановки, у якій відбувається оцінка ними предмета обговорення. У будь-якому випадку суперечність між змістом громадської думки й обставинами, що зумовили її, повинна розв'язуватися демократичними методами, в основі яких лежить високий рівень культури людей. Цьому сприяють розширення самостійності соціальних спільностей у розв'язанні поточних політичних проблем, впровадження у практику відкритих конкурсів, атестацій, розширення демократичних засад в управлінні та інші заходи.

Даний процес перебуває у стадії становлення. Ще не відпрацьовані механізми реалізації демократичних відносин, що позначається на компетентності та ефективності громадської думки. Ступінь участі громадської думки у процесах управління на рівні відображення її у політичній теорії може бути представлений у двох положеннях: «По-перше, повноті вираження цієї думки, публічній (відкритій) представленості всіх її секторів і підрозділів з використанням усіх наявних в суспільстві каналів; по-друге, гарантованому включенні громадськості у механізм влади, в процеси підготовки, прийняття і реалізації рішень»

Ці моменти детерміновані станом демократичних відносин, культури суб'єктів у державних та громадських інститутах суспільства. Суб'єкт суджень, думок живе не автономно, спілкуючись у процесі своєї діяльності з іншими людьми, соціальними спільностями, він зазнає впливу на свою свідомість. Суттєвою ознакою будь-яких змін є їхній аксіологічний (оціночний) характер, що залежить від багатьох факторів: загальної та професійної культури, політичної і соціальної ролі суб'єкта, його функцій тощо. Залежно від цього індивід висловлює свою думку, яка багато в чому визначається розвиненістю колективного розуму, обставинами, в яких формувалася думка. Знання обставин, врахування рухомості, мінливості суджень людей, вибір реальних інтересів пізнання, механізмів здійснення — важливі складові вивчення громадської думки та управління нею.

Якщо громадська думка формується на основі спільної зацікавленості людей у конкретних політичних питаннях, то процес становлення й використання інтересів тих соціальних груп, осіб як фундамент компетентності громадської думки