В кожній державі виконання зовнішньополітичних функцій здійснює міністерство закордонних справ та інші відомства. Разом із тим при президентській системі відповідальність за всі дії державних органів у зовнішньополітичній сфері несе насамперед глава вищої виконавчої влади - президент. Він повинен бути постійно в курсі різних акцій, організованих зовнішньополітичними відомствами, здійснювати ефективний контроль за їх роботою. Але головним головною особливістю президенської системи є те, що тільки президент приймає остаточні рішення щодо зовнішньополітичних акцій свого уряду. В такому випадку ніхто з урядових діячів не розділяє з президентом прерогатив керівництва зовнішньою політикою.

Зовнішньополітичні повноваження президента у напів- президентській системі частково обмежені правами Кабінету міністрів, який має можливість безпосередньо здійснювати зовнішню та внутрішню політику уряду. У парламентській системі президент має високий статус глави держави, проте йього повноваження у зовнішньополітичній сфері державної політики значно обмежені.

Конституції багатьох країн містять схожі між собою положення у яких закріплено, що до прерогатив президента входить складання міжнародних угод.

У президентській системі США президент (або інша вповноважена президентом посадова особа уряду) попередньо підписує угоди, що за законом ще не надає документу правової сили. Угоди направляються на затвердження до вищого законодавчого органу (сенату). Для ратифікації будь-якої міждержавної угоди в США Конституція вимагає згоди не менше двох третіх присутніх на засіданні членів сенату. Процес ратифікації міждержавних угод завершується лише тоді, коли після затвердження Сенатом угоди президент підписує ратифіковані грамоти і обмінюється ними із главою держави - партнера з угоди. До того ж Сенат не має конституційних повноважень втручатись в переговорний процес або обмежувати президента в йього конституційному праві підписувати договір за власним розсудом.

У напівпрезидентській республіці порядок ратифікації міжнародних угод в принципі ідентичний тому, що є в в президентській республіці, але з тою різницею, що всі ці угоди підписують, як правило, не президенти, а глави урядів, міністри закордонних справ, або інші високопоставлені урядові діячі. Щодо парламентської республіки - тут провідна роль у процесі ратифікації міжнародних угод належить парламенту. У ФРН, Венгрії та інших парламентських республіках представники уряду підписують угоди, які за згодою депутатської більшості ратифікує парламент і передає на затвердження президенту. Глава держави фактично не має права не затверджувати ту чи іншу угоду, яку було схвалено урядом і ратифіковано парламентом.

Зарубіжна практика президентської влади переконливо свідчить про важливість цього інституту в більшості політичних систем. Порівняно з іншими вищими посадовими особами президент має особливий статус, повноваження і відповідальність. Не дивлячись на те, що статус глави держави достатньо універсальний, функціонування цілого ряду моделей президентства виявляє їх залежність від різних політичних режимів і різних систем державного правління. У авторитарних та тоталітарних режимах президентська влада набуває рис режиму особистої влади, в той час як у демократичних країнах глава держави виступає одним із провідних гарантів непорушності конституційних основ політичної системи.

Кожному типу державного правління відповідає певний тип президенства з йього особливими ролевими функціями. В умовах президентської республіки президент, маючи одночасно повноваження голови держави і голови уряду, повинен бути ефективним політичним лідером, який безпосередньо керує урядовою політикою. У напівпрезидентській республіці президент нерідко виступає у ролі арбітра у відносинах Кабміна і парламента, а у парламентській республіці - наділяється статусом “першого громадянина” держави. Однак за будьякої політичної системи президент несе особливу відповідальність за збереження законності, злагоди і стабільності в суспільстві.

Залишаючись в рамках свої конституційних повноважень президент повинен активно використовувати потенціал своєї високої посади та вирішувати багато проблем суспільного розвитку. Досвід та низка усталених норм інститутів президентства в зарубіжній практиці безсумнівно корисні в процесі розвитку політичної системи України.

Література:

Конституція України. Розділи ІV - VІ.

Конституція нових держав Європи та Азії. - К., 1996.

Коментар до Конституції України. - К., 1996.

Основи Конституційного права України.- К.:Юрінком, 1997.

Бурчак Ф.Г. Нова Конституція України.- К., 1997.

Сахаров Н.А. Институт президентства в современном мире. - М.: Юрид.лит., 1994.

Шаповал В.М., Конституційне право зарубіжних країн. К.: Артек, Вища шк., 1997.