спільноти. Зміни у формах власності обумовлюють від-повідні зрушення у соціально-класовій і соціально-професійній структурах суспільства.

При наявності істотних відмінностей у підходах марксистської і так званої західної соціології до розуміння соціально-класової структури

суспільства спільним для цих підходів є визнання соціально-економічного чинника, у першу чергу відносин власності на засоби вироб-ництва, як

основи класової диференціації суспільства. У відповідності з цим чинником у суспільстві з ринковою економікою виокремлюються три класи:

найманих працівників, великих і середніх власників засобів виробництва, дрібних власників засобів виробництва. Особливістю західної соціології

у цьому відношенні є, зокрема, те, що вона уникає ідеологізованих марксистських назв цих класів (пролетаріат, буржуазія, дрібна буржуазія),

називаючи їх найчастіше нижчим, або робітничим, вищим і середнім класами і розширюючи при цьому склад останнього за рахунок осіб

розумової праці — службовців і спеціалістів.1

Поняття «суспільний клас» є теоретичною конструкцією, яка не фіксується офіційною соціальною статистикою західних країн.

Диференціюючи соціальний склад самодіяльного населення, ця статистика використовує поняття «соціально-професійна група». Так, основними

обліковими групами в переписах самодіяльного населення Франції є шість соціально-професійних груп: «сільські господарі», «ремісники, торговці,

власники підприємств», «кадри, представники професій розумової праці», «представники проміжних професій», «службовці», «робітники».

Соціальна статистика ФРН оперує такими основними категоріями самодіяльного населення: «робітники», «селяни», «службовці і чиновники»,

«самостійні поза сільським господарство», «інші».

У процесах приватизації, становлення ринкової економіки в Україні формуються класи власників засобів виробництва, з‘являються

відповідні соціально-професійні групи. Однак державна соціаль-на статистика поки що не реєструє цих процесів. В умовах соціалізму офіційний

статистичний облік самодіяльного населення здійснювався в категоріях «робітники», «службовці» і «колгоспники». Така диференціація вже не

відповідає новим економічним і соціальним реаліям. Однак обгрунтовано відмовившись від попереднього поділу самодіяльного населення,

органи державної статистики України все ще не налагодили облік динаміки соціального складу населення за соціально-професійними групами,

на зразок того, який існує у країнах Заходу.

Оскільки економічну основу громадянського суспільства становить недержавна власність на засоби виробництва, то однією з основних

ознак соціальної структури цього суспільства є наявність у ній класів власників засобів виробництва і відповідних соціально-професійних груп —

підприємців і селян. Ще однією істотною ознакою розвинутого громадянського суспільства є наявність у ньому так званого середнього класу.

Потрібно сказати, що теза про середній клас, як основу благополуччя і стабільності суспільства, є досить популярною у наших політиків.

Вважається, зокрема, що приватизація, отримання кожним громадянином України частки державної власності на свій приватизаційний

майновий сертифікат зробить якщо не всіх, то принаймні більшість членів суспільства, власниками. Ці власники заживуть заможно і складуть так

званий середній клас — основу економічної і політичної стабільності суспільства.

Але навіть у країнах Заходу такого середнього класу не існує. Більше того, його в принципі бути не може. В умовах ринкової економіки та

жорсткої конкурентної боротьби власність на засоби виробництва не може бути розпорошеною, вона неодмінно концентрується в руках його

незначної меншості. У країнах з розвиненою ринковою економікою понад 80 % самодіяльного населення є не власниками, а найманими

працівниками. Дрібні власники складають там 10-15 % самодіяльного населення, а основна частина власності зосереджена в руках 4-5 %.

Володіння частиною найманих працівників декількома акціями підприємств ще не робить їх власниками, бо є для них незначним джерелом

доходу порівняно із заробітною платою.

У процесі приватизації в Україні відбувається інтенсивний перерозподіл колишньої державної власності на користь не «середнього», а

«вищого» класу — незначної частини населення. Як зазначив виконувач обов‘язків Голови Фонду державного майна України О.Бондар на

сесійному засіданні Верховної Ради у вересні 1998 р., на сьогодні в Україні «приватизовано 59 тисяч підприємств, з яких 41 % — шляхом викупу

членами трудових колективів, 21% — оренди з викупом... Нині ця власність часто-густо вже не належить цим колективам, її перепродано”.2

Неважко спрогнозувати, в чиїх руках опиняться рештки державної власності на другому — аукціонному, тобто грошовому, етапі

приватизації. Виходить, що замість середнього класу отримуємо соціальну поляризацію, поділ суспільства на незначну багатіючу меншість і

зубожілу абсолютну більшість.

Соціально-економічною ознакою громадянського суспільства у тому вигляді, в якому воно склалося в країнах з розвиненою ринковою

економікою, є наявність середнього класу не як класу власників засобів виробництва, а як прошарку матеріально забезпечених людей, до якого

входять не лише дрібні і середні власники засобів виробництва, а й наймані працівники — спеціалісти, службовці, високооплачувані робітники.

Західна емпірична соціологія звичайно конструює середній клас саме на основі певної величини доходів різних груп населення. А оскільки чітких

критеріїв верхньої і нижньої межі таких доходів немає, то визначення середнього класу у цьому розумінні є досить розпливчастим.

Однак у практичному відношенні суспільство такого середнього класу, людей достатку, або, як його називають на Заході, суспільство

загального благоденства, характеризується відносною економічною і політичною стабільністю, бо заможні люди не хочуть ні економічних

потрясінь, ні політичних революцій. Українському суспільству до такого благоденства ще дуже далеко.

Якщо економічна структура громадянського суспільства є основою його соціальної структури, то остання, у свою чергу, виступає основою

політичної структури цього суспільства. До найважливіших політичних інститутів громадянського суспільства, які формуються на основі його

соціальної структури, належать політичні партії і групи інтересів.

Головною ознакою політичної партії як організованої групи однодумців є прагнення до оволодіння державною владою, її здійснення й

утримання. Як добровільні об‘єднання громадян, політичні партії є інститутами громадянського суспільства. Вони виконують у суспільстві низку

важливих функцій: вираження соціальних інтересів, ідеологічної та політичної соціалізації, формування громадської думки та ін. У той же час

політичні партії перебувають у тісному зв‘язку з державною владою. У випадку оволодіння держав- ною владою та чи інша партія стає суб‘єктом

державно-політичних відносин і в