інших партій, — залежно від представництва в органах державної влади і управління. Політичні партії є головною ланкою, яка зв‘язує

громадянське суспільство з державою, забезпечує представництво різних соціальних інтересів на державному рівні.

На сьогодні в Україні нараховується вже понад півсотні політичних партій. Здавалося б, це має максимально забезпечити представництво

багатоманітних інтересів громадянського суспіль-ства на державному рівні. Однак більшість політичних партій України є малочисельними. Вони

не користуються широкою підтримкою населення і не мають відчутного впливу на політику держави. Такі партії постали не з ініціативи мас як

відповідь на потребу в самоорганізації тих чи інших соціальних спільнот, а з ініціативи їх лідерів, як об‘єднання порівняно невеликих груп людей.

Декотрі з політичних об‘єднань є, радше, клієнтелістськими групами, які обслуговують інтереси їх засновників, ніж політичними партіями.

Традиційне розмежування політичних партій на ліві, центристські і праві в Україні має свої особливості. У країнах Заходу цей поділ полягає

передусім у відмінності соціальної бази політичних партій — ліві партії виражають інтереси переважно найманих працівників, праві — власників.

В Україні ж політичне протистояння відбувається не між партіями, які виражають інтереси різних суспільних класів, а за ідеологічною ознакою —

між партіями соціалістичного і націоналістичного спрямування.

Найбільш впливовими партіями лівої частини спектра політичного життя України є Комуністична і Соціалістична партії. Вони чітко

визначають свою соціальну базу — це люди праці: робітники, селяни, інтелігенція. Ці партії виступають за пріоритет колективних форм власності

і господарювання в економіці, дієві соціальні гарантії, розвиток співробітництва у рамках СНД.

Опонентами соціалістів і комуністів є численні організації націонал-радикального і націонал-демократичного спрямування. Більшість цих

партій не мають чіткої соціальної бази. Їх об‘єднують антикомунізм та ідея державної незалежності України. На противагу лівим партіям вони

виступають за радикальне реформування економіки на ринкових засадах, однозначно негативно оцінюють перебування України у складі СРСР, її

соціалістичне минуле, вбачають у Росії головну загрозу незалежності України, а її майбутнє — в інтеграції з країнами Заходу.

Власне центральну частину політичного спектра України займають партії загально-демократичн-ого спрямування — Ліберальна партія

України, Партія праці, Українська партія справедливості, Народно-демократична партія та ін. Орієнтуючись на власника, ці партії тяжіють до

лібералізму. Вони виступають за радикальні ринкові реформи у ліберальному чи соціальному варіантах їх здійснення.

Глибока і тривала системна криза, в якій опинилося українське суспільство, негативні економічні і соціальні наслідки здійснюваних реформ

призводять до того, що ідеї ринкових перетворень і державної незалежності України втрачають популярність і, відповідно, зменшується вплив

партій націонал-демократичного і націонал-радикального спрямування. Це наочно засвід-чили вибори до Верховної Ради у березні 1998 р. За

результатами виборів найбільш радикальна націоналістична партія —Українська Національна Асамблея — набрала лише близько 0,4 % голосів,

виборчий блок «Національний фронт» (Конгрес українських націоналістів, Українська консервативна республіканська партія, Українська

республіканська партія) — близько 2,7 %, виборчий блок «Менше слів» (Всеукраїнське політичне об‘єднання «Державна самостійність України»,

Соціал-національна партія України) — близько 0,2 %. До Верховної Ради пройшов лише Народний Рух України (9,4 %).3

Не стала несподіваною і поразка на виборах партій ліберальної орієнтації — за виборчий блок «Партія праці та Ліберальна партія — разом»

проголосували близько 1,9 % виборців, а за виборчий блок «СЛОн — Соціально-ліберальне об‘єднання» (Міжрегіональний блок реформ,

Конституційно-демократична партія) — 0,9 %.4 Ці партії виникли раніше, ніж сформувалася їхня соціальна база — підприємці, власники. В

цілому ж останні вибори до Верховної Ради чітко виявили в розвитку партійної системи України тенденцію до класичного розмежування

політичних сил за класовою ознакою на ліві і праві.

Важливими політичними інститутами громадянського суспільства є групи інтересів —добровільні об‘єднання людей, створені для

вираження і задоволення їх потреб у відно- синах з різними політичними інститутами, насамперед з державою. Поняття «групи інтересів» є

відносно новим для вітчизняної науки про політику. Близьким за змістом до нього є більш звичне для нас поняття «громадські організації», до

яких відносяться професійні спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські, дитячі організації, наукові, технічні, культурно-просвітницькі,

фізкультурно-спортивні та інші добровільні об‘єднання громадян, творчі спілки, земляцтва, фонди тощо.

Самі по собі громадські організації не є «групами інтересів» у їх політологічному розумінні. Як «групи інтересів» громадські організації

виступають тоді, коли виконують політичні функції, взаємодіють з політичними інститутами — державою і політичними партіями. Політичні функції різною мірою властиві всім громадським організаціям. В одних випадках, наприклад, у профспілок, жіночих, молодіжних організацій, вони є досить виразними. В інших випадках, наприклад, у різних аматорських об‘єднань, політичні функції можуть виявлятися лише ситуативно. За будь- яких умов «групи інтересів» відрізняються від політичних партій тим, що не прагнуть політичної відповідальності, не ставлять собі за мету завоювання державної влади, а обмежуються лише здійсненням впливу на неї, виступаючи в цій якості як групи тиску.

Представництво групових інтересів громадянського суспільства на державному рівні здійснюється як у безпосередніх, так і в опосередкованих формах. Найбільш поширеною формою безпосереднього, прямого впливу «груп інтересів» на органи державної влади є лобізм.

До найважливіших форм опосередкованої взаємодії «груп інтересів» з державою відноситься їх вплив на неї через вибори і політичні партії.

«Групи інтересів» прагнуть до налагодження зв‘язків з політичними партіями, підтримують їх на виборах, щоб через них впливати на державу.

Декотрі з найбільш масових «груп інтересів», наприклад, профспілки, створюють власні політичні партії для обрання своїх представників до

органів державної влади.

Серед численних і багатоманітних «груп інтересів» у країнах з розвиненою ринковою економікою найбільш впливовими є об‘єднання найманих працівників (профспілок) і підприємців. Головне завдання профспілок — захист інтересів найманих працівників у відносинах з