Це в очах людей мало вигляд крайньої несправедливості. Стихійне обурення охопило більшість нації. Однак саме ці німці не мали ніякого бажання підіграти комуністам, які виступали проти скинутих революцією колишніх владарів країни. Таким чином, у відмові від поновлення священних прав на власність (нехай лише жменьки титулованих багатіїв), революція, яка позбавила більшість німців того, що вони мали, несподівано діставала своє продовження, хоча до цього вже, по суті, програла.

І ось у таких умовах Гітлер виступив у партійній дискусії на підтримку ідеї приватної власності і поновлення князівських родин у їхніх майнових правах. Заразом він нещадно пройшовся і по пунктах програми Г.Штрассера та його послідовників, перейнятої мало не священним марксистським духом боротьби з капіталізмом. Це був відкритий бій “лівому менталітетові” в рядах націонал-соціалізму, але ще більше - вільнодумству, різновекторності зусиль, поглядів, устремлінь, які підривали основи особистої влади Гітлера як єдиного авторитета у партії, її “розуму, честі й гідності”. Гітлер апелював до цінностей, вищих за класові інтереси. І націонал-соціалісти, немов під дією гіпнозу, всупереч своїй налаштованості визнали його правоту.

Чи виграв Гітлер дискусію, поставивши ідею національної згуртованості вище класового розмежування та антагонізму? Не виграв. Але справив - за тодішнього загострення націоналістичних настроїв у народі - настільки велике враження, що просто повів за собою більшість німців, подібно до того гамельнського щуролова, який заграв на чарівній дудочці, щоб вивести з міста заворожених дітей... У числі інших не встояв перед ораторським хистом і особистою магією проводиря мюнхенського “пивного путчу” і Йозеф Геббельс, який до того не дуже жалував Гітлера і вважав його жертвою впливу нікчемного буржуазного оточення, жертвою, яку треба вирвати зі шкідливого середовища та навернути до істинного, з погляду партійної групи Геббельса, соціалізму.

Поставлена в центр партійної дискусії дилема - соціалізм чи націоналізм, класова боротьба всередині нації чи класовий мир в ім’я нації гранично увиразнилася. Чи не вперше Гітлер, який до того рішуче ішов на всілякі конфлікти, сповідував у політиці аморальність, лицемірство і відверто зоологічну боротьбу за владу, продемонстрував бажання створити німецьке суспільство без конфліктів, спрямоване на утворення безприкладної монолітної “народної спільності”.

Уявлення Гітлера про суть соціалізму зводилися до дуальної пари “пан - раб” (сира темна людська маса і яскрава особистість вождя) та до зобов’язання господаря і вождя якомога повніше задовольняти основні потреби і забезпечувати захист безликої людської маси рабів. При цьому у відповідь на докір Г.Штрассера, що він іде на придушення соціалізму заради своїх вигідних нових контактів з економічними верхами Німеччини, Гітлер, як засвідчує стенограма дискусії, різко заперечив: “Я - соціаліст... Я починав як простий робітник. Я і сьогодні ще не можу терпіти, щоб мій водій їв на обід не те саме, що і я. Але те, що ви розумієте під соціалізмом, - це неприкритий марксизм. Розумієте, переважна маса робітників не бажає нічого, крім хліба й видовищ, вона не думає ні про які ідеали, і ми ніколи не зможемо розраховувати на завоювання симпатій значної кількості робітників. Нам потрібна еліта нової касти панів, котрою рухає не якась там мораль співчуття, а така, що ясно усвідомлює, що вона завдяки своїй кращій породі має право владарювати... Ваша система - це робота за письмовим столом, яка не має нічого спільного з реальним життям...” А на принципове питання, чи збережуться існуючи виробничі стосунки після завоювання влади нацистами, Гітлер відповів: “Звісно. Чи не гадаєте ви, що я настільки легковажний, щоб зруйнувати економіку? Тільки якщо хтось діятиме наперекір інтересам нації, втрутиться держава. Але для цього не знадобиться ні експропріація, ні право робітників на участь в управлінні державою”.

Соціалізм Гітлера, як про те свідчать історики, “не має нічого спільного з “механічною конструкцією” господарчого життя - його “соціалізм” є лише додатковим доповненням поняття “націоналізм”. Соціалізм означає відповідальність усієї структури в цілому за індивіда, тоді як “націоналізм” означає, що індивід всього себе віддає цьому цілому. В націонал-соціалізмі ж, продовжував Гітлер, поєднуються обидва елементи. Такий приклад віддав належне усім інтересам, а самі поняття зводив до ролі гральних фішок: капіталізм знаходив своє завершення тільки в гітлерівському соціалізмі, а соціалізм, виявляється, міг здійснитися тільки в умовах капіталістичної системи” (цитується за: І.Фест, “Адольф Гітлер”).

Г.Штрассер дотепно висміяв примітивізм, як йому здавалося, подібних уявлень про соціалізм спочатку в диспуті, а потім і в пресі. Але дійсність показала, що й Гітлер під час дискусії, дарма що так цинічно все спрощував, був не такий уже й далекий від істини. І демагогією він не займався. Багато хто зараз вважає, що соціалістична складова у назві нацистської партії, так само як і окремі гасла Гітлера, були лише поступкою часу, скерованою на розширення свого електорату. Однак скидається на те, що ідейні гітлерівці щиро вважали себе соціалістами і без усякого лукавства обстоювали описані вище погляди. Що ж до втілення цих поглядів у суспільну практику, то це було зроблено настільки ефективно, що вона (практика) зберігається в Німеччині досі.

Власне, оця практика, можливо, якраз і є отим скромним і непримітним “ноу хау”, яке було покладене в основу німецького економічного дива