РЕФЕРАТ

на тему:

„Політична культура як чинник модернізації суспільства”

План

1. Процеси розвитку суспільства і політичних систем.

2. Дослідження політичної модернізації.

3. Етапи політичної модернізації суспільства

Використана література

Процеси розвитку суспільства і його політичної системи, актуалізовані сьогоденням, розглядаються в рамках численних теорій загальносоціологічного і політологічного характеру. Фундамент досліджень цього напряму заклали ще соціологічні теорії розвитку М.Вебера, Ф.Тенніса, Т.Парсона. Однією з теорій, що характеризує перехід від традиційних суспільств до індустріальних і постіндустріальних, є теорія соціальної модернізації. У широкому плані процес соціальної модернізації характеризує ґлобальний процес постійного вдосконалення суспільства, переходу його на вищі рівні розвитку. Отже, модернізація – це одна з необхідних умов становлення нового порядку. Модернізація як процес оновлення у дусі вимог сучасности одностайно визнана вченими. Проте неоднозначність і невизначеність цього поняття на рівні його конкретних інтерпретацій породили безліч модифікацій, котрі й втілились у різноманітні теорії модернізації. Вважається, що теорія модернізації пройшла низку етапів і зараз ми спостерігаємо третій, сучасний етап розвитку (1, с. 276-278).

Теорія політичної модернізації як складова частина загальної теорії соціальної модернізації викристалізовується з різноманітних концепцій, що містять неоднозначні висновки й рекомендації та мають різну соціально-політичну спрямованість. Концепція політичної модернізації розвивалась здебільшого на основі концепцій соціальної модернізації. Політична модернізація в загальнофілософському плані визначається як опанування людини своїм політичним середовищем. А в конкретно-соціологічному – як розвиток політичних систем та інститутів у напрямі створення політичних структур і функцій, характерних для діяльности ліберально-демократичного суспільства. Конкретна характеристика цього процесу дуже різноманітна. Одні вчені пов’язують його передусім з раціональним стилем функціонування бюрократії, політичним плюралізмом і світським характером політичної культури; інші – з формуванням національної інтеграції суспільства і національної держави, модернізації “еліт розвитку”, стабільности політичних інститутів і процедур, з психологічним комплексом сучасних політичних цінностей та ідей. Загалом, всі ці процеси призводять до розвитку ефективних адміністративних, урядових і бюрократичних структур, які здатні подолати відставання і забезпечити національний прогрес. Однак існує чимало різноманітних ідей щодо механізму створення цих структур.

Перші дослідження проблем політичної модернізації розглядали процес становлення сучасної демократії в слаборозвинених країнах як закономірний і необхідний наслідок процесу індустріалізації. Вважалось, що економічний розвиток і подолання відсталости автоматично приведе до формування демократичних політичних інститутів – потрібно тільки визначити їх критерії. Проте практика розвитку слаборозвинених країн досить швидко показала відсутність прямої відповідности між економічним і політичним розвитком. Нові проблеми й складності політичної модернізації почали розглядатись у рамках структурного функціоналізму. У рамках загальної структурно-функціональної теорії політичну модернізацію розглядали як взаємодію між процесом диференціації, імперативами рівности та інтеграційною, адаптивною і творчою можливостями політичної системи. Процес диференціації розглядається як панівна тенденція в історичній еволюції сучасного суспільства і пов’язується із зростанням і розподілом спеціалізації ролей, функцій у політичній системі, ускладненнями їх структури й підвищенням взаємозалежности, підсиленням адаптованости системи до навколишнього (суспільного) середовища. Викликаючи розділення адміністративно-управлінських і політичних структур у політичній системі, процес диференціації підвищує також ефективність політичної організації. “Рівність включає в себе ознаки ліберальної демократії: загальне виборче право й громадянство для дорослого населення (рівність у вимогах розподілу ресурсів, а також у правах і обов’язках, поширення універсальних правових норм в політичній системі, політичну участь і залучення населення до політичного життя суспільства). Становлення структури участи включає в себе цілу низку аспектів. По-перше, це формування організаційної структури участи. Організаціями, які впорядковують і скеровують участь, насамперед є політичні партії. Другим аспектом є процес кристалізації політичних ідеологій, які творять ціннісну основу діяльности організацій участи. Третій аспект, пов’язаний зі становленням системи державного і місцевого управління, орієнтований на форми сучасної участи. (2, с. 55)

Диференціація (функціональна спеціалізація, зростання структурної взаємозалежности) і рівність (ліберальна демократія) є джерелами можливостей політичної системи. Досягнення політичною системою якісно нових можливостей (що і є результатом політичної модернізації) характеризується зростанням кількости державних функцій, посиленням політичної інтеграції у системі й ефективности прийнятих політичних і адміністративних рішень, розширенням влади центральних політичних інститутів, участю населення в політичному процесі тощо.

У структурно-функціональному підході існує кілька напрямків модернізаційних досліджень.Один з них – адміністративний підхід. Прихильники його схильні ототожнювати політичну модернізацію з раціональним стилем управління, функціонуванням західних бюрократій із заміною неформальних, відособлених, функціонально розпорошених форм соціальних і політичних взаємозв’язків і традиційних культурних норм на раціоналізовані форми бюрократичної організації і політичної культури ліберально-демократичного суспільства. Однак, в умовах слабкого розвитку демократичних інститутів традиційних суспільств ця тенденція призводить до відчуження функцій управління від суспільства й народу та зосередження влади в руках бюрократії, а також до посилення кастовости, жорсткої ієрархічности, зростання бюрократії та її самостійности, засилля адміністрації. У результаті безконтрольна бюрократія присвоює і державні ресурси, і міжнародну економічну допомогу, що зводить нанівець спроби модернізувати країну у цілому. Без сильної інституційованої влади в політичній системі не можна досягнути розвитку – починається хаос, руйнуються механізми досягнення компромісів і безцільно розпорошуються ресурси. З огляду на це, самостійним напрямом досліджень стала проблема стимулювання розвитку демократичних процесів. Від самого початку в фокусі дослідження опинилась проблема політичної участи. Як зазначав К.Дойч, формування системи політичної участи здійснюється завдяки двом процесам: соціальної й політичної мобілізації та асиміляції. Головна проблема в тому, що ці процеси здійснюються за короткий час і люди мобілізуються до активної політичної участи, тому необхідно поряд з розвитком демократичних інститутів зміцнювати інтегруючі підсистеми суспільства – культуру, освіту, філософію, мистецтво. Інтерпретація цього підходу в рамках