традиційної концепції плюралізму призвела до створення теорії “субсистемної автономії”. Політична модернізація, за цією теорією, – це процес, в якому суб’єкт політичного розвитку поступово й успішно досягає політичної автономії. Саме остання є визначальним критерієм результативности процесів масової мобілізації й політичної участи. Поняття автономії означає незалежність різних політичних груп і насамперед політичних партій. Найважливішими рисами демократії вважаються багатопартійність, свобода асоціацій, автономія органів місцевого управління від центральної влади. Логічним завершенням концепції є поширення принципу автономії безпосередньо на особу – основного суб’єкта політики, що супроводжується вимогою спеціалізації вольових функцій особи в політиці, з одного боку, і реалізацією в повному обсязі ліберально-демократичного принципу пріоритету прав особи, з іншого. Досить логічно тут обґрунтовується динаміка політичної модернізації: сильна інституційна влада і бюрократія потрібні для трансформації традиційного суспільства. Але для того, щоб вони служили суспільству, необхідно встановити демократичний контроль над ними, а це неможливо без розвитку демократичних прав і свобод, формування плюралістичного політичного процесу, тобто всього того, що становить принципову основу ліберально-демократичного суспільства.
Інколи вчені ототожнюють процес модернізації з демократичною модернізацією чи з процесом демократизації політичної системи певного суспільства. Однак подібні твердження заперечує історичний досвід політичного розвитку наприкінці ХХ століття. Рух до сучасного суспільства відбувається в різних країнах у зовсім інших соціокультурних умовах. Тому справедливіша позиція, яка вказує на те, що результатом політичної модернізації можуть бути не тільки демократичні політичні режими, схожі й близькі за своєю структурою до розвинених західних демократій. З іншого боку, слід зазначити, що демократична форма модернізації – найадекватніша форма цього типу історичної еволюції. Демократичні політичні інститути й демократична політична культура – найефективніший спосіб адаптації до соціокультурного контексту сучасного суспільства.
Спроби відразу сформувати політичну систему ліберально-демократичного типу здебільшого не увінчались успіхом, що спонукало дослідників політичної модернізації відійти від західного взірця й пристосувати концепцію до специфічних умов перехідних суспільств. У результаті було розроблено кілька оригінальних варіантів теорії політичної модернізації.
Передусім слід згадати про авторитарно-прагматичну концепцію, яку розробили С.Гантінґтон і його послідовники. Вони дійшли висновку, що відсутня пряма залежність між соціально-економічними й політичними змінами. Через це зміна і навіть руйнування традиційних інститутів у процесі модернізації здебільшого не веде до створення сучасної політичної системи, а навпаки – політичні відносини в цілому дестабілізуються, все більше розпалюються соціальні й національні конфлікти, посилюється тенденція до створення авторитарних режимів. Причина цього явища в тому, що надто високі темпи (в історичному плані) політичної модернізації і, відповідно, темпи політичної організації й інституціоналізації спричиняють не політичний розвиток, а політичну деградацію. Активне залучення мас до політики випереджає розвиток політичних інститутів суспільства, які могли б забезпечити баланс інтересів різних соціально-політичних груп і спрямувати енергію радикального перетворення суспільств у прийнятні форми. У результаті виникає хаос і нестабільність, які не тільки не сприяють процесові модернізації, а й загрожують самим основам суспільства. Тому головним завданням стає не процес модернізації, а стабілізація розвитку, для чого потрібен прискорений розвиток політичних інститутів і сильна авторитарна влада. Політичний розвиток у цьому випадку збігається з інституціалізацією політичних орієнтацій і процедур, їх стабільністю. Стабільність, звичайно, не означає відсутности змін у політичній системі. С.Гантінґтон розробив цілу низку засад здійснення політичної модернізації в умовах авторитарного підтримання політичної стабільности: поетапна структуризація системи реформ, концентрація реальної влади в руках уряду й компетентність політичного керівництва, послідовність і поступовість у проведенні реформ, створення надійної коаліції реформаторських сил як політичного, так і соціального характеру, врахування часового фактора. Ця концепція стала основою численних авторитарно-елітарних програм політичної модернізації, що досить успішно здійснені вже в низці країн. На основі аналізу нового емпіричного матеріалу С.Гантінґтон переосмислив свою концепцію і сформулював її як взаємодію трьох основних факторів політичної модернізації – економічного розвитку, соціально-економічної рівности й політичної участи, пріоритетність кожного з яких і визначає характер політичної модернізації. Загалом американський учений пише у своїх працях про те, що в сучасному світі розгортається “великий процес модернізації” з її дев’ятьма ознаками: радикальністю, комплексністю, системністю, ґлобальністю, тривалістю, стадійністю, наданням світові певної однорідности, незворотністю, прогресивністю. (3, с. 302).
Своєрідною модифікацією традиційних варіантів політичної модернізації ліберально-демократичного типу стала структурно-функціональна “кризова модель” політичного розвитку. Розглядаючи проблему розвитку в рамках традиційних категорій структурної диференціації, імперативу рівности і можливостей політичної системи, автори “кризової моделі” (Л.Біндер, М.Вайнер, Л Пай, С.Верба, Дж.Ла Паломбара) виходять із того, що будь-яка соціальна система має певний стабільний рівень взаємодії цих компонентів. У процесі політичної модернізації змінюється рівень і характер їхньої взаємодії, що призводить до “криз” решти відповідних їм параметрів політичної системи – національного самовизначення, політичної участи, авторитетности, проникнення і розподілу ресурсів, – детермінованих їх несумісністю один з одним на різних етапах політичної модернізації. У цьому випадку політичний розвиток означає процес розв’язання політичною системою названих криз і набуття нею через пристосування до наслідків криз нової політичної можливости – успішної інституціоналізації нових зразків інтеграції, політичної участи й розподілу ресурсів, її стабілізації на новому рівні.
Одним із способів змістового наповнення структурно-функціональних концепцій стала “особистісна теорія політичної модернізації” (А.Інкелес, Д.Сміт), що розглядає проблему трансформації традиційного суспільства з соціально-психологічного погляду. У структурно-функціональних концепціях цей підхід ігнорувався на тій підставі, що індивід у перехідному суспільстві є носієм як традиційних, так і сучасних психологічних установок. Традиція і сучасність на особистісному рівні так переплітаються, що стають абсолютно непридатними як аналітичні категорії в аналізі процесу модернізації. Однак емпіричні