"Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 6 квітня 2004 року), яким було запроваджено пропорційну виборчу систему не лише на виборах до законодавчого органу влади, що, в принципі, доцільно (якщо не брати до уваги інші компоненти цієї моделі, що в своїй сукупності звели нанівець демократичний потенціал виборів як засадного демократичного інституту) для політичного органу, яким є парламент, але й до місцевих рад усіх рівнів (окрім селищних і сільських), що, на нашу думку, суперечить нормі Конституції про те, що місцеві ради мають представляти інтереси громад (а не партій), створило виняткові умови для посилення комунікативної складової в діяльності партій.
Відсутність одномандатних округів і, відповідно, депутатів від цих округів у радах мінімізує функції, а то й зовсім нівелює обов’язок кожного окремого депутата вести роботу з виборцями.
Що ж стосується народних депутатів, обраних у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, то вони "здійснюють зв’язок з виборцями, які мешкають на території України, у порядку персонального представництва, визначеному депутатськими фракціями (групами) Верховної Ради України" (стаття 7 Закону України "Про статус народного депутата України"). Отже, як бачимо, завдання формувати порядок персонального представництва з виборцями покладається законом на депутатські фракції, створені за партійним принципом. Звичайно, такий "розподіл територій" і їх закріплення за депутатами здійснюється не фракціями (точніше, не тільки фракціями), а й партіями. Депутати від парламентських партій для підтримання контактів з мешканцями окремих територій (як правило, це обласні, рідше - районні центри) мають, як мінімум, два помічники-консультанти в кожній області, які набувають такого статусу відповідно до Положення про статус помічника-консультанта народного депутата України з усіма перевагами (їх більше) і вадами (їх менше), що з цього випливають.
У забезпеченні такого персонального представництва депутатам і партіям повинні сприяти місцеві органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. За статтею 28 Закону України "Про статус народного депутата України", "народному депутату, обраному в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, місцеві органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування, в управлінні яких знаходиться відповідно державна власність чи комунальна власність територіальної громади, надають окреме технічно обладнане службове приміщення в обласному центрі або (за заявою народного депутата) в районах, містах області, яка закріплена за народним депутатом, депутатською фракцією (групою), з розташуванням у ньому постійного робочого місця помічника-консультанта народного депутата з наступним відшкодуванням витрат в установлених межах і за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України. Розмір витрат на утримання службового приміщення, придбання необхідного технічного обладнання визначається щорічно Верховною Радою України, виходячи з розміру бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України. Керівник органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, до якого письмово звернувся народний депутат щодо виділення йому службового приміщення, несе відповідальність за неналежне виконання цього Закону по створенню умов для здійснення повноважень народного депутата".
Фактично всі парламентські партії, користуючись такими потужними можливостями (або на іншій основі), спромоглися відкрити на базі цих депутатських приймалень громадські приймальні в обласних (знову ж таки, рідше - в районних) центрах і найзначніших містах. Інколи (рідше), залежно від намірів партії і її фінансової або ж адміністративної спроможності, цю функцію одночасно виконують офіси організацій партій.
Назвати точну кількість "громадських приймалень" навряд чи можливо. Впевнено можна говорити про приймальні Блоку Юлії Тимошенко, "Нашої України", КПУ, Партії регіонів.
Складно оцінити ефективність їх роботи для громадян, тому що такі комунікаційні процеси не автоматизовані, їм притаманні значні розбіжності як у системі організації, так і в змісті діяльності. Як правило, в таких приймальнях громадян приймають юристи, уповноважені представники партії, інколи депутати від партії, покликані подавати помірну допомогу у розв’язанні тих правових і соціальних проблем, з якими до них звертаються. Інколи для реагування оформлюються депутатські запити у Верховній Раді.
Як бачимо, народним депутатам закон сприяє у виконанні їхніх повноважень, аби було бажання. Дещо складніше стало виборцям, які через брак інформації продовжують звертатися до "своїх" колишніх депутатів, якщо вони обрані до парламенту, або шукають звичного адресата в іншому місці. За такої ситуації виграють політичні сили, спроможні організувати якомога ширшу і, головне, якомога більш дієву комунікацію з мешканцями різних населених пунктів.
Такі види внутрішньопартійної комунікації, як збори, з’їзди, різноманітні форуми депутатів рад від партії, так само можуть і повинні використовуватися з метою як поширення інформації про стратегічну і тактичну діяльність партії, так і в агітаційних цілях для розширення кола прихильників.
Налагодження регулярної внутрішньопартійної комунікації виступає також важливим чинником формування дисципліни та єдиного підходу до здійснення інформаційної політики партії. Але українські партії перебувають у такому стані і на такому етапі свого розвитку, що не тільки інколи проводять свої заходи закрито, щоб туди не потрапили представники ЗМІ, не лише не повідомляють про захід, але й часто взагалі не збираються на свої форуми (які потенційно можуть стати засобом суспільної комунікації). Побіжно така ситуація вказує на те, що партійні збори (з’їзди тощо) проводяться як надзвичайний захід – у тому разі, коли питання не можна обговорити в інший (дистанційний) спосіб. Найчастіше це питання, з приводу рішення щодо яких потрібно інформувати державну установу (Міністерство юстиції - про установчий з’їзд, Центральну виборчу комісію - про список кандидатів на вибори).
Закриті виборчі списки зумовили ситуацію домінування лідерів у партії. Натомість сталий успіх партії залежить від сталості її зв’язків з громадами. Партія в