У період виборчої кампанії форми і способи комунікації розширюються за рахунок збільшення кількості зустрічей лідерів з виборцями, активізації засобів масової інформації і громадських організацій, що ставлять на меті як вплив (своєю чергою) на формування програмного порядку денного політичних партій, так і інформування громадськості. (Іноді, за надзвичайних політичних і суспільних умов, вплив громадськості може перерости в громадянський тиск.)

3. Мас-медійний потенціал українських партій

Безперечно, оцінка мас-медійного потенціалу партій України не може бути здійснена в світлі абсолютних даних, тому що це потребує спеціальних досліджень, оскільки просування партійної політики часто здійснюється на базі буквально непартійних ЗМІ (особливо сказане стосується електронних медіа). Ми оглянемо доступні для оцінки легальні можливості парламентських партій, згаданих на початку статті, у сфері "оперування" друкованими ЗМІ, причому, оскільки ми не претендуємо на вичерпність даних, то вказуємо лише найкрупніші медіа, які можна ідентифікувати як партійні або якимось чином наближені до партій. Зокрема тут не враховано адміністративних можливостей для комунікації через урядові ЗМІ (газети "Урядовий кур’єр", "Президентський вісник", "Голос України", телеканали УТ-1, "Рада", радіо УР-1), що ними можуть користуватися певні посадові особи - Президент, прем’єр-міністр, голова Верховної Ради України тощо.

Структурно найбільш "медієзований" вигляд має Партія регіонів. Найзмістовніші сайти - у Блоку Юлії Тимошенко і Партії регіонів. За наповненістю залишає бажати кращого сайт "Нашої України", на якому складно знайти інформацію навіть про лідерів партії, про її структуру, документальні рішення, офіси в регіонах, керівників регіональних структур тощо. Багато сайтів не оновлюється. Побічну інформацію про відвідуваність указаних партійних сайтів за кількістю хостів дає рейтинг порталу Bigmir.net, що розміщується після назви сайту. Якщо орієнтуватися за цим показником, не можна не відзначити популярність сайтів таких непарламентських політичних сил, як Партія зелених України (689), "Братство" (202), "Пора" (86), СДПУ(о) (80), а також активність Блоку "Народна опозиція" Наталії Вітренко (8), партій "Реформи і порядок" (7) та "Вперед, Україно!" (5), Народного блоку Литвина (5) та ін., що вказує як на те, що ці партії не згорнули, як мінімум, своєї медіа-діяльності у міжвиборчий період, так і на інтерес до поданої на них інформації.

Варто звернути увагу на ще одну особливість чинної в Україні виборчої моделі та пов’язану з цим обставину. Вона стосується радикальної мінімізації представництва у виборчому списку через його закритість (голосування здійснюється за список у цілому). Не вдаючись окремо до оцінки демократичного потенціалу такої моделі в країні, де влада не є децентралізованою і де інститути самоврядування не мають підвалин для виконання своїх функцій тощо, відзначимо, що така закритість списків посилила лідерську складову комунікаційних актів українських партій у виборчому процесі, що, своєю чергою, зумовило персоналізацію партій, змінило види зв’язків із громадянами в бік збільшення кількості особистих зустрічей партійного керівництва з виборцями, активізувало способи подання інформації через персональні сторінки лідерів партій в Інтернеті (так, наприклад, кількість відвідувачів персонального сайту лідера БЮТ Юлії Тимошенко в декілька разів перевищує кількість тих, хто цікавиться сторінкою блоку), увиразнило водночас потребу в присутності лідерів у ЗМІ або у формуванні кола партійних "споуксменів", які можуть чітко викласти позицію партії з якогось питання.

4. Загальна оцінка стану комунікації представницької влади і громадян в Україні

Як доводить здійснений нами аналіз окремих законів та огляд комунікаційної діяльності партій, в Україні партії можуть доволі вільно використовувати можливості поширювати свою (і про себе) інформацію. Обсяг і зміст такої діяльності встановлюється виключно самою партією.

Ліквідація одномандатних округів спричинилася до того, що було втрачено напрацьовані між громадянами і депутатами зв’язки, а воднораз для партій відкрилися нові можливості, якими ті не завжди можуть скористатися через власну організаційну, технологічну, ідеологічну, кадрову та ін. неспроможність. В умовах, коли партії є основними комунікаторами між владою і суспільством в силу того, що вони наділені виключним правом формувати владу, в їхніх інтересах формувати стратегії своєї діяльності таким чином, щоби привабити якомога ширше коло симпатиків. В іншому разі партіям загрожує стагнація і цілковита втрата потенції як політичної сили. Стійкий електоральний успіх можливий лише за умови вкорінення партії в громадах завдяки реалізації однієї зі складових ефективної партійної політики. Очевидно, що на даному етапі в передчутті нових виборів партії будуть зосереджуватися на розвитку комунікаційних форм і розробці нових методів донесення своїх повідомлень та забезпечення сталого зв’язку із суспільством.

Але проблема полягає не лише (і навіть меншою мірою) в обстоюванні інтересу партії. Має йтися передовсім про можливість комунікації громадян із партіями та обраними громадянами представниками партій, тобто з тими, кому ми як виборці делегували своє право на управління державою. І як така ця комунікація, безумовно, не може зводитися до вловлювання інформації від партійних джерел, адже в своєму граничному вираженні (як демократичний конструктивний ідеал) вона полягає в можливості громадян впливати за допомогою різних механізмів на процес формування політики. Тим часом існують серйозні проблеми, пов’язані з відсутністю в громадян можливості справляти вплив на зміст демократії. Наразі громадськість втратила більше можливостей комунікувати з представниками влади (та ще й обраними), ніж набула. В середовищі депутатів усіх рівнів значно звужено