Політика — це завжди конкуренція і суперництво. Це зумовлено метафізичністю об'єкта політичної діяльності — неподільністю політичної влади. Принцип поділу влади на виконавчу, представницьку й судову дає можливість проектувати саме раціональну політичну поведінку, тобто створює балансуючу систему стримувань і противаг владних відносин. Якщо політична боротьба розгортається в межах правового простору й не порушує усталених моральних норм легальних регламентацій, вона є політичною конкуренцією (або суперництвом). Конфлікт виникає тоді, коли порушується (свідомо або несвідомо) чинна регламентація політичної діяльності.

Політичний конфлікт можна розглядати у двох макрополітичних вимірах:*

між соціальними й політичними групами, які в даний момент позбавлені влади, але прагнуть її здобути, і групами, які владу контролюють (передвиборні перегони);*

всередині соціальних і політичних груп, наділених владою, але які прагнуть більшого впливу на прийняття рішень і всеосяжного задоволення своїх інтересів (боротьба за посадові позиції в політичній системі державних інститутів).

Для визначення простору політичного конфлікту слід з'ясувати наявні проблеми, що стимулюють конфлікт. До таких проблем належать:

1. Кому належить вища політична влада в суспільстві, тобто хто входить до так званого "ситуативного класу" (термін Р. Дарен-дорфа), який забезпечує національні інтереси або принаймні інтереси основних соціальних і політичних груп у суспільстві?

2. Наскільки ефективною є існуюча в суспільстві структура "балансуючих противаг і стримувань", тобто яким є механізм організації й здійснення влади (розподіл політичних сил, культурні традиції, чинне законодавство, психологічні типи лідерів)?

3. Хто і яким чином впливає на "ситуативний клас" при прийнятті рішень?

4. Хто є виконавцем рішень і як він визначається?

У стабільному суспільстві між владою й населенням (громадянським суспільством) діє ефективний посередник, що виконує роль "балансуючої противаги" — це сукупність недержавних суспільних інституцій, які виражають різноманітні інтереси населення (професійні, політичні, етнічні, корпоративні).

Якщо взяти півтори сотні партій в Україні з точки зору масової свідомості, як вони виконують роль "посередника" між владою і населенням, то на запитання респондентів: "З якими політичними силами Ви пов'язуєте свої надії на краще майбутнє?" — 60 % респондентів відповіли, що із "жодним" або взагалі не визначалися. На запитання: "Який рівень вашої довіри політичним партіям?" у 2001 році респонденти дали такі відповіді: "зовсім не довіряю" — 33 %, "скоріше не довіряю" — 30 %, "важко сказати, довіряю чи ні" — 33 %, "цілком довіряю" — 1 %, "скоріше довіряю" — 3 %, не відповіли — 1 %. Є над чим замислитись політичним діячам, лідерам політичних партій, політологам .

У політичному конфлікті слід враховувати й соціальні чинники, які створюють умови для конфліктогенів. У цьому контексті звертаємо увагу на такі чинники:*

боротьба за політичні посади у структурах виконавчої та законодавчої влади, які пов'язані з розподілом матеріальних і фінансових ресурсів;*

боротьба цінностей та ідеологічних доктрин, боротьба конкуренції стратегічного порядку щодо майбутнього розвитку країни. Ця сторона політичного конфлікту проявляється у полеміці в ЗМІ, деклараціях і заявах суб'єктів політичної діяльності. Учасники конфлікту на цій стадії конкурують за право впливу на громадську думку й прагнуть здобути якомога більше прихильників;*

наявність "анонімного третього" учасника; до нього звертаються учасники конфлікту як до арбітра (в цій ролі можуть виступати окремі політики, державні інститути, громадська думка, міжнародні організації) або ті, хто може силовими методами ліквідувати конфлікт тощо.

2. Проблема врегулювання політичних конфліктів в українському суспільстві

В умовах становлення демократії українське суспільство гостро потребує засобів, що запобігають його надмірному “перегріву” і забезпечують надійний та ефективний контроль за врегулюванням конфліктних ситуацій. 

Конфлікт взагалі, зокрема політичний конфлікт, слід розглядати як розвинену форму протиріч суперцінностей. Політична напруга як на індивідуальному, так і на груповому рівні є виявом стану соціальних суб’єктів, коли вони ще не усвідомили, чітко не визначили причину свого незадоволення, власні інтереси і потреби й відповідно не визначили варіанти вирішення проблеми1. Конфлікт припускає поступове усвідомлення інтересів, потреб, засобів їхньої реалізації, задоволення. 

Треба зазначити, що труднощі попередження і вирішення політичних конфліктів пов’язані з самим їхнім характером. Ці конфлікти виникають через відмінності інтересів, суперництво і боротьбу соціально-професійних, етнічних, конфесійних та інших груп, верств, спільнот та індивідів у процесі надбання, перерозподілу і реалізації політико-державної влади, оволодіння її матеріально-фінансовими і позиційно-рольовими (позиції президента, міністра, депутата, судді, лідера політичної партії і т.д.) ресурсами, в процесі вироблення і реалізації різних програм (курсів дій, концепцій) для досягнення тих або інших цілей. 

Одним словом, людина в системі суспільних відносин, що склалися, опинилася перед фактом багатьох напруг і незадоволеності, що, в міру свого розростання, дедалі більше набувають форм політичних конфронтацій і протиборств. 

Засобами врегулювання та попередження політичних конфліктів у сучасному суспільстві не можуть бути ті, якими користувався тоталітарний режим, прагнучи впоратися, а точніше — розправитися з конфліктами: репресії, залякування, спрямування незадоволення на “зовнішнього ворога” або на “ворогів народу”, ідеологічне “промивання мізків”, організація масового відтворення слухняної і прихильної до режиму особистості і т.п. Вони виявляють не тільки свою неспроможність, а й зустрічають активний опір і справедливе моральне засудження в масовій свідомості та поведінці громадян. 

Передусім слід враховувати, що тоталітаризм є режимом всебічного насильно здійснюваного контролю меншості над переважною більшістю за допомогою репресивної “державної машини” і “державної ідеології”, що підтримуює її дії. Злам цього режиму знаменував для суспільства звільнення від насильницьких пут, перехід із закритої форми у відкриту. Але це призвело до того, що соціальні та політичні конфлікти, які раніше силою