Загальне неблагополуччя виявляється, передусім, в тому, що радикальні демократичні реформи здійснюються вкрай мляво, поволі і суперечливо. До того ж вони не забезпечені чіткою довгостроковою або середньостроковою програмою. Ані президентські структури, ані уряд, ані парламент чітко не формулюють і не обгрунтовують, як і в якому напрямку розвивається українське суспільство, які механізми при цьому діють, які способи поведінки їм відповідають. Все запропоноване суспільству — це лише декларації про демократію і ринкову економіку, що нагадують нову міфотворчість. У цьому зв’язку складається стійке враження, що політична еліта навмисне ухиляється від чіткого оприлюднення своїх позицій і намагається експлуатувати цінності демократії, справедливості, свободи, невід’ємних людських прав і т.п., привабливі для всіх верств населення гасла, щоб під їхнім прикриттям реалізувати свої вузькі корпоративні інтереси. Завдяки цьому вона сприяє парадоксальному і разом з тим природному результату: для дедалі більш значної частини населення цінності демократичних реформ перетворюються на негативні символи. 

Особливе незадоволення викликає слабка репрезентація в рішеннях, які приймаються владою, політичних інтересів основних соціальних груп, що ускладнює їхній зворотний зв’язок з владними структурами і можливість впливати на політичний процес. Населення переконане, що влада в країні належить фактично замкнутому елітарному колу осіб, на діяльність яких практично неможливо впливати. Найбільш тривожний момент, що свідчить про наростання негативних тенденцій у функціонуванні державної влади, полягає в тому, що представники чиновницького апарату все більше відчувають свою корпоративну самоцінність і починають домінувати як соціальна опора і провідник здійснюваних політичних рішень і дій. Розбещення владного апарату, чиновницько-номенклатурного прошарку все більше посилює відчуження між владними структурами і суспільством. 

Важливою причиною політичних конфліктів в Україні є прискорена модернізація згори, породжені нею кризи, які підірвали у свідомості частини населення легітимність державно-правових інститутів, та й самої політичної системи. Про це, зокрема, свідчить низький престиж органів всіх трьох гілок влади, переважної більшості політичних лідерів і державних діячів. 

Для України в останні роки додаткові труднощі в пошуках політичного компромісу і згоди створює поєднання загострення “суто” політичних конфліктів з політизацією економічних, трудових, соціальних та інших конфліктів. Внаслідок цього відбувається підсилення внутрішнього суспільного розбрату, зумовлене зростанням масового незадоволення і пов’язаної з ним соціальної напруги. 

Одним з головних завдань українського суспільства на даному етапі є попередження розгортання наявних політичних та соціальних конфліктів, необхідність адекватної і своєчасної оцінки характеру, інтенсивності і ступеня небезпеки латентних конфліктів, запобігання їхньому переростанню у відкриті і неконтрольовані конфлікти, вивчення легітимних механізмів їх вирішення. В противному разі політичні конфлікти будуть загрожувати суспільству гостротою, непередбачуваністю та руйнівними наслідками.

Використана література

1. Академічне релігієзнавство: Підручник / За наук. ред. проф. А. Колодного. — К., 2000.

2. Аронсон Э., Уилъсон Т., Эйкерт Р. Социальная психология. Психологические законы поведения человека в социуме. -СПб., 2002.

3. Пденс Е. Соціологія. — К., 1999.

4. Гришина Н. В. Психология конфликта. — СПб., 2000.

5. Дмитриев А. В. Конфликтология: Учеб. пособие. — М., 2000.

6. ДонченкоЕ. А., Титаренко Т. Н. Личность: конфликт и гармония.— К, 1989.

7. Емельянов С. М. Практикум по конфликтологии. — СПб., 2000.

8. Картунов О., Кремень В., Маруховсъка О. Жодний тип суспільства не має імунітету від етнічних домагань // Віче. — 1998. — № 6.

9. Кресіна І. У пошуках власної моделі самоствердження // Віче. 1997. — № 7.

10. Максименко С. Д. Психологія в соціальній та педагогічній практиці: методологія, програми, процедури. — К., 1998.