Вивчення політичної культури дає можливість зрозуміти одну з найважливіших її функцій – прогностичну, що виявляється у впливі її на динаміку політичного життя. Політична культура надає певне спрямування політичному процесу, виявляє вплив на формування і діяльність політичних інститутів, зумовлює поведінку різноманітних соціальних груп. Вона – найважливіша частина соціального клімату, що сприяє появі і сприйманню нового в суспільстві. Нормативно-регулююча функція спрямована на забезпечення налагодженого і стабільного функціонування політичної системи. Політична нормативнiсть включає людину в сферу прийнятої для даного режиму влади політичної поведінки.

Комунiкативна функція в тому, що через політичні традиції особистості передаються зразки поведінки, забезпечується спадкоємнiсть в суспільному розвитку.

Необхідно відзначити, що політична культура є найбільш консервативний елемент політичної системи. Однак стабiлiзацiя політичного процесу в Україні, багато в чому залежатиме від перетворень в полiтико-культурній сфері.

Політичні традиції відіграють важливу роль у формуванні зразків політичної поведінки. Для радянської політичної культури базовою моделлю є тоталітарно-етатистська політична культура з атавізмами патерналiзму. Перевага держави над людиною, тотальне підпорядкування людини так званим вищим державним інтересам, розцiнювання ii як гвинтика у величезному соціальному механізмовi, виступали її характерними ознаками. В цьому характері політичної культури відбилася і своєрiднiсть геополiтичного положення нашої країни, немов би, на стику двох цивілізацій – Європи і Азiї. На відміну від захiдноєвропейської культури, яка проникнена духом iндивiдуалiзму, для країн Сходу характерна зневага метою і цінностями окремої особистості, неприпустимість політичного плюралізму. Можна виділити такі риси як: персонiфiкацiя влади, тяжіння політичних лідерів до прямих, позаопосередкованих політичними інститутами, контактів з масами.

В Росії неодноразово вживалися спроби політичної модернізації, однак вони мали незавершений характер, за смугою реформ йшли контрреформи. Як слідство цього, зміцнювалася дихотомія двох субкультур: тоталітарно-етатистської і громадянської, остання знаходилась в стадії становлення, її розвиток був перерваний у жовтнi 1917 р. Історичні традиції були підкрiпленi жорстким тотальним контролем держави, що виключав будь-яку ідеологічно несанкціоновану активність громадянина. Майже три ґенерації радянських людей зросло в умовах ідеології тоталітарного режиму, для якого характерні: ставка на насильницьке «ощасливлення» людей, відсутність плюралізму думок, політичний фанатизм, конфронтацiйнiсть мислення, прихильнiсть силовим засобам розв’язування конфліктів.

В більшості люди важко сприймають ідеї ліберальної демократії, які полягають на поняттях ринку, політичної і економічної свободи, конкуренції, моральної автономії. Сучасній політичній культурі в Україні притаманна відмова від тоталітарного минулого, прихильнiсть до демократичного вибору, однак полiтико-культурні орієнтації свідомості тоталітарного типу ще до кінця не викоренені, що створює загрозу виникнення і розростання екстремістських настроїв. Це можливо при неспiвпаданнi очiкувань та реальної ситуації, коли перехід значної частини населення від традиційного образу життя до сучасного не пiдкрiплюється зростанням добробуту. Атмосфера дезорiєнтацiї, невпевненостi в завтрашньому дні пов'язана з крахом звичних атрибутів соціального добробуту, відсутністю у населення ринкових настанов, втратою «історичної пам'яті» в відношенні володіння і розпорядження власністю. Реформи асоцiюються з погіршенням власного матеріального положення. Все це робить хворобливим становлення нової моделі поведінки. Для політичної культури України характерно неприйняття шляхів і механізмів реалізації реформ, що ведуть до збiднення більшої частини населення. Бiднiсть – категорія не тільки економічна, але і полiтико-культурна. Соціокультурна поляризацiя зосереджує конфлікт на двох протилежних позиціях, виникають умови для розв’язування конфронтацiї засобами силового тиску. Харизматичне мислення, відсутність настанов на особисту відповідальність, правовий нігілізм, послаблюють систему стримань та противаг по відношенню до можливості встановлення диктаторського режиму.

У сучасних умовах в Україні особливо актуальним бачиться збереження національної згоди. Основою його може виступати суспільний консенсус в відношенні прихильностi до демократичного реформування.

Необхідні одночасні перетворення в економічній, політичній і соціальній сферах з урахуванням духовного рівня суспільства. Однофакторна (економічна) модель реформування здатна викликати соціальну катастрофу, стримує процес полiтико-культурних змін. Політичної стабiлiзацiї сприяла б наявність чітко визначеної мети політики демократичних перетворень. Враховуючи історичні традиції, вони повинні об'єднувати в собі ідеї економічної ефективності і соціальної справедливості. В сфері соціального реформування необхідно визначення кордонів, вихід за якi неприпустимий. Вiдправною точкою в сучасному політичному житті повинен стати суверенітет особистості, економічною гарантією якого виступає власність, байдуже, чи полягає вона в мільйонних акціях, родинній фермі або всього лише в парі робітничих рук, iнтелектуальних здiбностях.

Формування чіткої законодавчої бази, розмежування компетенцiй центральних і місцевих органів влади, стимулювання регіональних програм в сфері соціально-економічного реформування може стати базою для полiтико-культурних змін.

В нинішній момент лише в окремих колах міського населення, серед підприємців і частини інтелігенції, керівників підприємств відбулася ціннісна переорiєнтацiя. Тому проблема порушення негативних аспектiв традицiоналiстської політичної культури перебуває в безпосередній залежності від ефективності демократичних перетворень і підвищення інтенсивності мiжкультурного обміну.

3 ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ: СУТНІСТЬ, ІНСТИТУТИ, ЕТАПИ

На різних ступенях свого розвитку політична культура суспільства виконує з найважливіших своїх функцій – політичну соціалізацію. Інакше кажучи ,входження людини до політики, її підготовка та включення у відносини влади. Це здійснюється в процесі засвоєння їм панівних культурних норм та орієнтирів, цінностей та моделей політичної поведінки. В свою чергу, політична соціалізація забезпечує відтворення існуючої політичної культури, спадкоємність політичного розвитку суспільства. Вона сприяє встановленню суспільного порозуміння, впорядковує відносини між громадянином та державою. Як висновок – гарантується відносна стабільність політичного режиму.

Політична соціалізація дає змогу особистості орієнтуватися в політичному просторі ,брати участь у політичній взаємодії.

Процес політичної соціалізації передбачає не лише засвоєння особистістю інформації та вимог з боку політичної системи , та формування лояльності до режиму. В сучасних