РЕФЕРАТ

на тему:

„Політика у сфері медицини. Основні методи і проблеми”

План

Вступ.

1. Розвиток наукових досліджень та інвестиційної діяльності у галузі медицини.

2. Проекти та спеціальні програми у галузі охорони здоров’я

3. Основні напрями політики в галузі медицини.

Література.

Охорона здоров’я виступає важливим ціннісним орієнтиром суспільного розвитку і за своєю суттю формує умови якості життя громадян, які необхідні для суспільного прогресу. Основними організаційно-правовими формами державного впливу на діяльність галузі охорони здоров’я є створення нормативно-правової бази її регламентації шляхом контролю і коригування організації та функціонування системи державних органів, що беруть участь у його реалізації.

Формування державної законодавчої політики у галузі охорони здоров’я зумовлюється визнанням незмінної актуальності її національної системи як важливої складової забезпечення життєдіяльності суспільства. Функція формування державної законодавчої політики передбачає діяльність інституцій щодо усвідомлення проблеми, пошуку варіантів її вирішення, прийняття відповідного рішення, забезпечення умов для його практичного втілення, що знаходить відображення у нормативно-правовому закріпленні стратегічних цілей, завдань, принципів та напрямів діяльності в галузі охорони здоров’я у формі концепцій, програм розвитку та відповідних законодавчих актів.

Діючий інституціональний механізм формування та реалізації державної законодавчої політики в галузі охорони здоров’я в цілому визначений основними положеннями, що сформульовані в Конституції України, Основах законодавства України про охорону здоров’я, інших законодавчих та підзаконних актах. Актуальність наукового дослідження державної законодавчої політики в галузі охорони здоров’я обумовлена не лише інтересом до неї як правового явища, вона також визначається тенденціями інтеграційного та демографічного розвитку України.

Сучасна вимога щодо забезпечення охорони здоров’я по суті випливає з природного права людини на забезпечення особистого немайнового блага — права на здоров’я (ст. 201 Цивільного кодексу — ЦК), що визнається найвищою соціальною цінністю. Як нормативно-юридичне підґрунтя становлення і розвитку приватноправових засад системи охорони здоров’я необхідно розглядати, в першу чергу, конституційне закріплення правової норми (ст. 3), що визнає людину, її життя і здоров’я, безпеку в суспільстві найвищою соціальною цінністю. Більш того, у ст. 49 Основного закону України визнано право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

Названі конституційні положення мають становити методологічні орієнтири на шляху становлення державної законодавчої політики в галузі охорони здоров’я. Практичний досвід сучасних розвинутих країн свідчить, що державне регулювання галузі охорони здоров’я здійснюють безпосередньо через соціально-економічне прогнозування, розробку державних програм, визначення пріоритетних напрямів її розвитку.

При цьому, відповідно до ст. 13 Основ законодавства України про охорону здоров’я, основу державної політики охорони здоров’я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров’я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, а також затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров’я. Однією зі складових державної політики охорони здоров’я є місцеві та регіональні, комплексні та цільові програми, що формуються органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Натомість, у Міжгалузевій комплексній програмі «Здоров’я нації» на 2002–2011 рр., затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 10.01.2002 р. № 14, уточнено, що державна політика у сфері охорони здоров’я повинна спрямовуватися на зміцнення здоров’я всіх верств населення, збільшення тривалості активного життя, поліпшення демографічної ситуації, підвищення якості та ефективності медико-санітарної допомоги, вдосконалення фінансування та управління галуззю тощо.

Проте слід зазначити, що прийняття відповідних програм є не єдиною правовою формою об’єктивації і функціонування такої політики. Важливим напрямом реалізації державної політики, в тому числі через програми розвитку, є визначення ліній законотворчої діяльності, через які виконується прямий вплив на правові поле та режим функціонування економіки. Прикладами такої категорії «інструментальних» законів є низка нормативно-правових актів, у яких йдеться про державну підтримку господарської діяльності в окремих галузях економіки або видах виробництва. З огляду на це можна без перебільшення констатувати, що основними організаційно-правовими формами державного впливу на діяльність галузі охорони здоров’я є створення нормативно-правової бази для її регламентації, організація та функціонування системи державних органів, які беруть участь у цьому процесі.

Відповідно до ст. 14 Основ законодавства України про охорону здоров’я реалізація державної політики в цій галузі покладається на органи державної виконавчої влади. Особисту відповідальність за неї несе Президент України, який виступає гарантом права громадян на охорону здоров’я та забезпечує виконання законодавства про охорону здоров’я через систему органів державної виконавчої влади, здійснює державну політику в цій галузі. Кабінет Міністрів України організовує розробку та реалізацію державних цільових програм, створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі тощо. Міністерства, відомства та інші центральні органи державної виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози, визначають єдині науково обґрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров’я населення тощо. Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування реалізують державну політику охорони здоров’я в межах своєї компетенції. Отже, аналіз суб’єктів державної законодавчої політики в галузі охорони здоров’я свідчить, що їх місце в цьому інституціональному механізмі визначається, перш за все, виконуваними функціями — формування та реалізації державної законодавчої політики в галузі.

Ця функція охоплює діяльність щодо впровадження її в життя, досягнення запланованого результату, аналізу та формування пропозиції щодо її коригування. Виконання цієї функції спрямовано на досягнення тактичних та оперативних цілей, забезпечення вирішення конкретних завдань, що знаходить відображення в комплексі організаційно-правових форм і методів діяльності відповідних органів.