Окремі суб’єкти державної законодавчої політики в галузі охорони здоров’я виконують ці функції одночасно, а саме: Кабінет Міністрів України та Міністерство охорони здоров’я України. Комплексний характер цих функцій визначає багатовекторність і різноманітність діяльності окремих суб’єктів державної законодавчої політики в галузі охорони здоров’я, різні обсяги та способи їх участі у її формуванні та реалізації. Проте, незважаючи на їх належність до різних організаційно-правових рівнів, обсяг державно-владних повноважень, можна зробити висновок про необхідність використання системного підходу до аналізу їх діяльності. Означена діяльність спрямована на досягнення конкретних результатів у межах єдиного інституційного утворення, метою функціонування якого є забезпечення немайнового блага — права на здоров’я, гарантування безоплатної медичної допомоги, якісного і ефективного медичного обслуговування. Але інституціональний механізм формування державної законодавчої політики в галузі охорони здоров’я, який існує сьогодні, в цілому свідчить про неефективність та непослідовність.
Отже, концептуальним ядром цієї правової парадигми мають бути визначення місця та ролі, з одного боку, органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, з іншого — громадян у публічно-правових та приватноправових відносинах.
Визнання одним із приоритетних обов’язків держави є забезпечення особистого немайнового права — права на охорону здоров’я (ст. 283 ЦК), усвідомлення розмежування і взаємодії приватноправових і публічно-правових засад регулювання суспільних відносин у цій галузі. У такому контексті заслуговують на увагу функціональні зобов’язання Кабінету Міністрів України, передбачені ст. 116 Конституції України щодо розробки і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України, які, на жаль, щодо соціальної сфери, в господарському законодавстві достатньо не розвинуті. У п. 3 ст. 10 Господарського кодексу (ГК) серед основних напрямів економічної політики держави регламентовано, що в соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, соціального захисту та забезпечення тощо.
Незважаючи на те, що Конституція України не містить вказівки на соціальну політику держави щодо галузі охорони здоров’я як окремого напряму її діяльності, в інших законодавчих актах, а саме в Законі України «Про державні цільові програми» (ст. 3) у переліку державних цільових програм за своєю спрямованістю зазначаються такі, які передбачають розв’язання проблем підвищення рівня та якості життя, посилення соціального захисту населення, розвитку охорони здоров’я тощо. Згідно з цим Законом (ст. 5) розробці проекту будь-якої цільової програми з її подальшим погодженням та затвердженням передує схвалення концепції цієї програми. При цьому однією зі стадій розробки та виконання державних цільових програм є, крім організації виконання заходів і пов’язаних з ними завдань, здійснення контролю за виконанням, а також підготовка та оцінка щорічних звітів про результати їх виконання. Концепцію державної цільової програми створюють для того, щоб обґрунтувати необхідність розроблення державної цільової програми та визначити оптимальний варіант розв’язання проблеми. Концепції мають сприяти покращанню відносин на кожному рівні управлінської діяльності, мати відповідні проектні розрахунки щодо реформування галузі, джерел фінансування та конкретних виконавців на різних рівнях. Але, незважаючи на те, що в Україні середня очікувана тривалість життя за період з 1990 по 2005 р. скоротилась майже на 3 роки, а порівняно з країнами ЄС складає менше на 10,39 року, перша Концепція розвитку охорони здоров’я населення України була затверджена лише 7.12.2000 р. Указом Президента України. В подальшому серед програм, державним замовником яких виступало МОЗ, і котрі були спрямовані безпосередньо на забезпечення охорони здоров’я, за роки незалежності Кабінетом Міністрів України схвалено 10 та затверджено 1 Концепцію щодо охорони здоров’я, 9 з них було схвалено лише в 2006 р., по одній у 2004 і 2005 р. При цьому, за оцінками ВООЗ, епідемія туберкульозу в Україні розпочалася в 1995 р., а щодо поширення ВІЛ/СНІДУ — то тільки за період з 1995 по 1998 рр. кількість ВІЛ-інфікованих у нашій країні зросла майже в 17 разів. Фактично в галузі охорони здоров’я система прогнозування не отримала відповідного розвитку, а більшість управлінських рішень носять оперативний характер. Крім того, прогнозування розвитку галузі шляхом впровадження відповідних концепцій здійснюється за окремими напрямами, тобто відсутня його єдина концепція.
Фармацевтичний сектор, який останнім часом все більше характеризують спроби автономного розвитку, також необхідно вписати окремим напрямом єдиної галузевої концепції з метою об’єднання з іншими напрямами галузі охорони здоров’я. У цьому напрямі єдиної галузевої концепції можна передбачити можливість стандартизації обігу лікарських засобів, наприклад визначити впровадження у фармацевтичному секторі України стандартів GMP, GDP як галузевих, встановлення статусу Державної Фармакопеї України і зв’язок цих процедурних документів, що мають ознаки галузевих, з іншими галузевими уніфікованими медичними стандартами та інше.
Надзвичайно важливою особливістю функціонування галузі охорони здоров’я, як і економіки в цілому, є циклічність розвитку, зокрема залежність від довгострокових структурних циклів. Життєвий цикл нової структури економіки охоплює фази зародження, опанування, поширення, старіння. Остання зумовлює структурну кризу, в надрах якої зароджується новий цикл. З’ясування цих та інших змістовних моментів, що стосуються також процесів та відносин у галузі охорони здоров’я, має надзвичайно важливе значення в процесі розроблення законодавства. Спостереження за циклічністю природи соціальних процесів є важливою передумовою прогнозної діяльності, що передує створенню будь-якої програми розвитку. Крім того, саме змістовно-структурована природа процесів, які програмують, має бути критерієм структурування нормативно-правових актів такого роду, формування вимог до структурного формату програм як юридичних документів. Далі кожна із категорій визначених площин структурування соціальних процесів передбачає з’ясування та закріплення в програмних документах, а в подальшому і в спеціальному законодавстві підсистеми господарсько-правових засобів державного регулювання, а також