Безумовно, сьогодні питання реформування системи соціального управління, в тому числі галузі охорони здоров’я, потрібно вирішувати з урахуванням принципових змін, які відбулися щодо статусу його об’єктів та суб’єктів. Вони, перш за все, пов’язані не лише з тією формою власності, на основі якої здійснюється відповідний управлінський вплив, а й рядом змін у реаліях правового життя країни, які потребують як виваженого системного планування для подальшого втілення, так і наступного осмислення результатів. Життя, спрямоване на європейські стандарти, повинно мати в основі здорову, налагоджену економіку. У наш час чомусь часто обходять увагою той фактор, що основним диригентом економічного процвітання, його фундаментом є, перш за все, медицина, потім — все інше, — засіяні і визбирані поля, працюючі заводи і фабрики, всі управлінські апарати та структури, задовольняючі потреби населення [2]. Іншими словами, складається ситуація, котра ставить конкретне завдання перед науковцями галузі охорони здоров’я — спрямувати свої зусилля на розробку конкретних концептуальних засад щодо нормативно-правового забезпечення галузі, визначити основні напрями і пріоритети державної законодавчої політики. Проте проблема полягає не в тому, щоб сформулювати окремі положення або надати відповідні інтерпретації існуючому нормативно-правовому супроводженню галузі охорони здоров’я, а в тому, щоб на підставі конституційних положень ліквідувати відповідні прогалини, підготувати загальнонаціональні концепції та програми, а також створити належну систему гарантій виконання цих програм і механізми їх реалізації.

Аналіз вищевикладених програмних документів у вигляді нормативно-правових актів свідчить про наявність положень, що дублюють, а в деяких випадках і суперечать одне одному. Крім того, за змістовною ознакою частка програмних документів не є програмами в повному розумінні цього слова: вони — декларації намірів та побажань. Все це негативно відображається на законодавчому забезпеченні галузі, стримує її розвиток і як наслідок потребує негайної уніфікації та кодифікації.

Крім того, необхідно визначити напрямки діяльності державної законодавчої політики у галузі охорони здоров’я: обов’язкова наявність системи державних програм, зокрема соціального розвитку, у тому числі галузі охорони здоров’я. Така системність передбачає визначення ієрархії напрямів соціальної політики; визначення у законодавстві з рівнем і форматом правового закріплення стратегії соціального розвитку, у тому числі галузі охорони здоров’я та прогнозів соціального розвитку регіонів та країни в цілому; створення цілісної системи державного планування, що має координуватися з єдиного центру; встановлення особливих вимог у контексті вдосконалення законодавчої техніки, які мають бути включені до складу державних програм, а саме: до чіткості й об’єктивності закладених соціально-економічних індикаторів, що дозволили б оцінювати діяльність уряду, галузевого міністерства, місцевих держадміністрацій, особливо в частині юридичної відповідальності за наслідки управлінської діяльності; забезпечення відповідного формату програмних документів, який повинен містити обов’язкові вимоги до структури, змісту програм.

Аналіз існуючих програмних документів у вигляді нормативно-правових актів свідчить про наявність положень, які дублюють, а в деяких випадках і суперечать одне одному. Крім того, за змістовною ознакою частка обсягу програмних документів не є програмою в повному розумінні цього слова, вони — декларації намірів та побажань. Все це негативно відображається на законодавчому забезпеченні галузі, стримує її розвиток і як наслідок потребує негайної уніфікації та кодифікації. Отже, стан справ державної законодавчої політики в галузі охорони здоров’я свідчить про фрагментарність та колізійність чинного законодавства у сфері правового забезпечення діяльності суб’єктів зазначеної політики.

На завершення підкреслимо, що беручи до уваги процеси, які відбуваються в галузі охорони здоров’я, і ті, які слід стимулювати в Україні, відповідно до принципів та вимог соціально-правової держави необхідно розробити єдину національну концепцію реформування галузі. Вона повинна містити чітко сформульовані вихідні теоретичні позиції, визначати основні причини, що обумовлюють необхідність реформування галузі, соціальні та організаційні цілі, які планується досягти завдяки вдосконаленню існуючої системи управління галуззю охорони здоров’я, етапи та терміни її реформування, пакет нормативно-правових актів, що повинні забезпечити її проведення, а також порядок звітування та відповідальність виконавців.

Крім того, необхідно визначити такі напрямки діяльності державної законодавчої політики в галузі охорони здоров’я: обов’язкова наявність системи державних програм, зокрема соціального розвитку, у тому числі галузі охорони здоров’я, така системність передбачає визначення ієрархії напрямів соціальної політики; визначення у законодавстві з рівнем і форматом правового закріплення стратегії соціального розвитку, у тому числі галузі охорони здоров’я та прогнозів соціального розвитку регіонів та країни в цілому; створення цілісної системи державного планування, що має координуватися з єдиного центру; встановлення особливих вимог у контексті вдосконалення законодавчої техніки, що має бути поставлено до змісту державних програм, а саме: до чіткості й об’єктивності закладених соціально-економічних індикаторів, що дозволили б оцінювати діяльність уряду, галузевого міністерства, місцевих держадміністрацій, особливо в частині юридичної відповідальності за наслідки управлінської діяльності; забезпечення відповідного формату програмних документів, який повинен включати в себе обов’язкові вимоги до структури, змісту програм.

На мій погляд, ця ситуація може бути виправдана шляхом розробки на базі Основ законодавства України про охорону здоров’я Кодексу з охорони здоров’я.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Селиванов В. Приватно-правові засади концепції державної політики захисту прав і свобод людини в Україні. — Право України. — 1997. — № 10. —