Місце та роль Організації з безпеки і співробітництва в Європі в європейській політичній системі.
На європейській політичній арені серед великої кількості міжнародних об’єднань прийнято виділяти три найбільші міжнародні організації – НАТО, Європейський союз і ОБСЄ. За останні роки спостерігається тенденція до чіткого розподілу ролей між цими організаціями. НАТО (Північноатлантичний альянс) за своєю природою – це військово-політичний блок, який опирається на потенціал Сполучених Штатів і західноєвропейських країн. Цим продиктовані його дії на європейській арені. Європейський союз – в основному економічне об'єднання з перспективою подальшого розвитку і зміцнення в напрямку забезпечення економічних інтересів держав європейського співтовариства, дотримання невід”ємних прав прав людини тощо. Його зовнішньополітична лінія в європейських справах за своїми основними ознаками співпадає з курсом НАТО, оскільки більшість його учасників є членами блоку. ОБСЄ – універсальна політична організація, яка об’єднує значно більше держав, ніж НАТО і ЄС, на величезному просторі від Ванкувера до Владивостоку. Ідея створення цієї організації була втілена за регіональним принципом, яка покликана координувати зусилля держав у зміцненні безпеки і розвитку співробітництва в Європі. Однак за останні роки ОБСЄ почала відходити від проблем великої політики і займатися правозахисною сферою і внутрішньополітичними справами країн, які розташовані в Балканському регіоні і на території колишніх радянських республік.Так, варто зазначити,що з 1991р. по 1992р. місія ОБСЄ з прав людини, яку очолював проф. Фрібурзького університету Томаш Фляйнер-Гейстер відвідала Боснію і Герцоговину, Хорватію, Македонію, Монтенегро і Сербію включаючи Косово і Воєводину, а також Словенію.У вересні –жовтні того ж року ОБСЄ направила місію з питань моніторингу до Хорватії на прохання їхнього уряду, згідно з Московським механізмом. Цей механізм включає в себе обов”язковість втручання ОБСЄ у внутрішні справи держав-учасниць, коли є підозра про порушення зобов”язань щодо людського виміру . Пізніше, в 1993р., місія ОБСЄ яку очолював Дж.К.Блекуел(США) відвідала Сербію і Монтенегро з метою контролю за гарачими точками і сприяння зменшення напруги на цій території. На підставі результатів місій ОБСЄ, завдяки ініціативі ООН був створений міжнародний трибунал із військових злочинів. А ще згодом, ОБСЄ вжила заходи щодо запобігання конфлікту серед національних меншин Косово, Санджака і Воєводіни. Крім Балканського півострову місії і центри ОБСЄ продуктивно працювали і на території пост-радянських республік, від Прибалтики до Нагорного Карабаху.
Сьогодні , Організація з безпеки і співробітництва в Європі переживає складні часи. Про це свідчить , наприклад, Віденська зустріч міністрів закордонних справ держав-учасниць (листопад 2000р.), яка не досягла консенсусу з цілої низки питань. Не була узгоджена загальнополітична декларація, яка була запланована на даній зустрічі. Крім того, також не вдалося домовитися щодо питання про розподіл внесків між державами- учасницями – у підсумку діє лише тимчасовий механізм фінансування. І найголовніше, не повністю визначено питання щодо міжнародної правосуб’єктності Організації[4,123].
На сьогоднішній день, виникає гостра необхідність в серйозному аналізі тих протиріч, які призвели до такої ситуації. Для цього доцільно розглянути основні особливості ОБСЄ, як і в якому напрямку вона розвивалася за останні роки, наскільки ця еволюція відповідала прийнятим домовленостям і зобов’язанням держав-учасниць.
Організація наділена комплексом специфічних ознак, які визначають її унікальність і особливості функціонування. Серед них виділяють наступні.
ОБСЄ не має міжнародної правосуб’єктності. Так стверджує російський науковець М.Петраков, якийвважає, що у неї не має ні статуту, ні будь-якої іншої правової бази у вигляді, наприклад, міжнародного договору. Не має вона і чітких документально зафіксованих процедур, єдиного регламенту роботи, а опирається на прецеденти і практику. Рішення ОБСЄ носять політичний, а не юридичний характер[1,31]. Однак, з цією точкою зору не можна погодитись, оскільки ОБСЄ є суб”єктом міжнародного права, а всі суб”єкти міжнародного права мають правосуб”єктність.
Не дивлячись на те, Організація має реальну здатність до дій в декількох “вимірах”: нормотворчість,ведення політичного діалогу, оперативна робота “в сферах” (місії, центри, групи по нагляду за виборами і т.д.).
Здатність до нормотворчості, яку надали їй держави-учасниці, реалізується на найтонкішому базисному рівні. На ньому закладаються основи взаємовідносин між державами в рамках ОБСЄ, “правила гри”, які за задумом “держав-засновниць” Організації були зобов’язані забезпечити довготривалу стабільність на Європейському континенті[2,49].
Ці правила розроблялися в процесі багатостороннього діалогу і були оформлені у вигляді політичних зобов’язань, розкиданих по багато чисельним документах, прийнятих в рамках ОБСЄ.
Всі вони є результатом тривалої і напруженої боротьби за власні інтереси держав-учасниць та їх об’єднань, боротьби, що призвела до консенсусних рішень на підставі компромісу. Іноді все це досягалося завдяки так званій “конструктивній двозначності” в формуваннях, яка давала можливість досить гнучкого їх тлумачення[2,50].
Вищезгадані обставини взаємозв’язані і мають рівну силу, оскільки в процесі їх відпрацювання в ОБСЄ діє принцип “ніщо не узгоджено доти, поки все не узгоджено”. Крім того, суттєвими вважаються всі зобов’язання, які не відмінялися протягом усього процесу діяльності ОБСЄ. Оскільки, процес такої відміни вимагає консенсусних рішень на тому ж рівні, на якому приймалися вищезгадані зобов’язання.
Проблеми, які призводять до сучасного стану справ в ОБСЄ, багатоманітні і носять комплексний характер. Особливе значення на даному етапі мають зобов’язання, які стосуються ролі і основних напрямків діяльності Організації, а також щодо співпраці ОБСЄ з іншими міжнародними організаціями.
ОБСЄ, як і ООН – не національне об’єднання, в тому розумінні, що не вона безпосередньо, а держави-члени визначають орієнтири її діяльності. Тому, не можна не взяти до уваги важливу роль у визначенні військової політики державами, які
