Організація з безпеки і співробітництва в Європі почала зароджуватися і розгортати свою діяльність після закінчення холодної війни. Її створення у багато чому символізувало настання нової ери в міжнародних відносинах. Одне із завдань організації – запобігання конфліктів за допомогою методів превентивної дипломатії, переговорів і процедур мирного врегулювання спорів. ОБСЄ є відкритою організацією, і до її складу окрім європейських країн увійшли держави Центральної Азії і Закавказзя. В результаті цього ОБСЄ в певному розумінні стала євроазійською організацією. В її складі на сьогоднішній день нараховується 55 членів. В основних документах ОБСЄ декларується, що вона є центральним, або ключовим, політичним органом, який координує зусилля інших європейських організацій.

В 1992 році на Гельсінській зустрічі держав-учасниць ОБСЄ проголосила себе регіональною угодою у відповідності зі змістом статті VIII Статуту ООН і домовилася з всесвітньою організацією про співробітництво, виходячи із визнання Ради Безпеки головним органом, який є відповідальним за дотримання миру і міжнародної безпеки[3,233].

На початку 90-х років у багатьох європейських країнах розгорнулися досить пожвавлені дискусії про місце і роль ОБСЄ в європейській політичній системі, її взаємовідносинах з такими усталеними об’єднаннями, як НАТО, Європейський союз та інші. В той час і до самого січня 1995 року ОБСЄ мала назву Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ).

Щодо України, то , не беручи участі в жодній з європейських чи трансатлантичних угрупуваннях від самого початку вона була зацікавлена в розвитку і зміцненні потенціалу ОБСЄ, особливо в світлі тих радикальних змін, які відбувалися в Європі.

Протилежна ситуація склалася в західних країнах. Так, американський дослідник С. Слоун писав, що “уряд США переживав складний період, намагаючись примирити свою прилеглість НАТО необхідністю зміцнення НБСЄ”[5,86].

Відомий американський дипломат посол Д. Гудбі, який очолював делегацію на переговорах в рамках ОБСЄ щодо заходів довіри і безпеки, пояснив такі вагання у Вашингтоні тим, що певні кола не хотіли “зводити нову Європу на базі НАТО”. Тим, хто мав такі погляди відповідав, що НАТО, Європейський союз та інші західні інститути можуть повноцінно співробітничати з ОБСЄ”. Оскільки, лише ОБСЄ може зібрати під своєю егідою всі країни Європи, США, Канаду та інших держав як рівноправних партнерів. В цій організації були втілені одночасно екс-радянські сподівання на “загальноєвропейській дім” і концепція Президента Дж. Буша – старшого про “неподільну і вільну Європу”[2,51].

Деякі представники офіційних кіл західноєвропейських партнерів США, зокрема Великобританія, Німеччина, Франція схилялися до думки наділити загальноєвропейську організацію досить широкими повноваженнями в галузі забезпечення безпеки[1,34].

Сприятливу позицію по відношенню до майбутньої ролі ОБСЄ в той час займали і інші держави-учасниці Європейського союзу, особливо невеликі країни. Використовуючи прийнятий в НБСЄ принцип схвалення рішень шляхом консенсусу, вони розраховували отримати рівне право голосу поряд з іншими державами при обговоренні загальноєвропейських проблем.

Держави-учасниці НАТО неоднозначно ставилися до НБСЄ. Одні вважали, що слід позбавити себе від конкуренції зі сторони НБСЄ, як найближчого суперника і таким чином загальмувати розвиток його інститутів. Інші, схилялися до думки, що слід підтримати даний процес, оскільки створення такої структури мало на меті зміцнення миру, безпеки і співробітництва на континенті. Насправді, про підтримку НБСЄ безпосередньо йшлося в офіційних документах НАТО. Так, в Декларації про мир і співробітництво, яка була прийнята главами держав і урядів альянсу в листопаді 1991 року, підкреслювався намір до “зміцнення процесу НБСЄ, який повинен відіграти життєву важливу роль, сприяючи демократії і стабільності в Європі в період історичних змін”. Звертає на себе увагу і те, що тут згадується про “процес НБСЄ”. І це не випадково. Країни НАТО не були готові до перетворення Наради в повноцінну міжнародну організацію, яка б спиралася на свій статут, правила процедури та інші правові документи, які є її невід’ємними атрибутами. Лише на Будапештській зустрічі НБСЄ на вищому рівні було погоджено перейменувати Нараду в Організацію. Однак, далі за цю зміну назви не пішли і до цього часу[2,52].

В той же час країни НАТО з метою гальмування процесу ОБСЄ приймали декларативні формулювання в документах загальноєвропейської організації, які вказували на керівну роль у справах, пов’язаних з миром і безпекою на континенті. Початок таким урочистим заявам було покладено в Декларації Гельсінської зустрічі на вищому рівні 1992р., в якій передбачалося, що Організація “... є форумом для проведення діалогу, переговорів і співробітництва, який визначає напрямок процесу формування нової Європи і який стимулює цей процес” (п.22)[3,233].

В декларації Будапештської зустрічі на вищому рівні 1994 року за Організацією закріплена “центральна роль в побудові безпечного і стабільного співтовариства НБСЄ, єдиного і вільного” (п.1). Зустріч підкреслила, що Нарада з безпеки і співробітництва в Європі” є тією структурою в галузі безпеки, яка охоплює держави від Ванкуверу до Владивостоку”, її учасники сповнені рішучістю “надати НБСЄ новий політичний імпульс, що дозволить їй відігравати кардинальну роль в знаходженні відповідей на виклик ХХІ ст.”. Там також відзначається, що НБСЄ буде “форумом для обговорення проблем, які викликають стурбованість держав-учасниць, де будуть прислуховуватись в галузі безпеки і де будуть вжиті дії по захисту цих інтересів.” При цьому констатується готовність і надалі підвищувати її роль в якості інструменту для об’єднання зусиль цих держав для вирішення проблем безпеки (п.3).

В цьому відношенні не менше значення мають документи, прийняті в Лісабоні і Стамбулі. Згідно з декларацією Лісабонської зустрічі на вищому рівні 1996 року ОБСЄ покликана відігравати