керівну роль в справі зміцнення безпеки і стабільності у всіх вимірах (п.2), а Хартія європейської безпеки (прийнята на Стамбульському саміті ОБСЄ в 1999 році) підтверджує : “ОБСЄ є регіональною угодою за змістом глави VIII Статуту Організації Об’єднаних Націй, однією з основних організацій по мирному врегулюванню спорів в її регіоні і одним із ключових інструментів раннього попередження, запобігання конфліктів, регулювання кризових ситуацій і післяконфліктного відновлення. ОБСЄ – це широко представницька, всеохоплююча організація, для проведення консультацій, прийняття рішень і співробітництва в її регіоні” (п.7)[4,120].
Всі вище перераховані взаємодоповнюючі формування однозначно визначають центральну і кардинальну роль ОБСЄ як системоутворюючого форуму, який спрямовує процес європейського розвитку, інструменту для об’єднання зусиль держав по вирішенню проблем безпеки. При цьому підкреслюється зв’язок з ООН, роль ОБСЄ як “моста” між європейською і глобальною безпекою.
Однак декларації – це одне, а те, що відбувається в ОБСЄ насправді, - це зовсім інше. За минуле десятиліття ОБСЄ крок за кроком відходила від своїх керівних принципів, і таким чином ігноруючи гельсінські зобов”язання. Це чітко проявляється у діяльності місій на Балканах і в Нагорному Карабасі. Вона майже повністю усунута від керівної ролі у вирішенні ключових , актуальних питань європейської політики. Все це є наслідком підвищення ролі НАТО у забезпеченні безпеки на континенті. Натоцентризм став настільки популярним, що від ОБСЄ просто вирішили відмовитися і перетворили цю організацію на апарат нагляду за виборами в країнах СНД і Балканському півострові[2,54].
Однак, в даний час одне з найбільш актуальних завдань, яке постало перед міжнародним співтовариством, всіма міжнародними організаціями, - боротьба з тероризмом. Про те, що тероризм є однією з найбільш небезпечних загроз і викликів європейській безпеці, ще декілька років тому йшлося в документах ОБСЄ. Зокрема, на Стамбульському саміті ОБСЄ було заявлено: “Ми будемо зміцнювати свої зусилля щодо недопущення підготовки і фінансування будь-яких актів тероризму на території наших держав і відмовлятимемо терористам у притулку”[ 4,258].
Після трагічних вересневих подій у Нью-Йорку і Вашингтоні Постійна рада ОБСЄ прийняла рішення, в якому говориться: “Ми переповнені рішучості, діючи разом з усім міжнародним співтовариством, об’єднатися і покласти край тероризму – біді нашого часу, яка загрожує миру і безпеці у всьому світі.”[2,55].
Отже, очевидним є те, що якщо ОБСЄ і НАТО об’єднають всі зусилля у боротьбі з відвертим злом, то це буде схвально зустрінуто усім співтовариством. У цій справі цим двом організаціям, а також Європейському союзу необхідно дійсно вести співробітництво, а не конкурувати.
Одним з основних напрямків діяльності ОБСЄ є послання місій на території держав – її членів з метою, як це зазначено в рішеннях саміту Гельсінкі-92, запобіганню або мирному врегулюванню конфліктів. Для кожної місії Постійною радою затверджується мандат, який дає можливість не тільки ознайомитись з обстановкою на місці, але і підтримувати серйозні контакти з владою різного рівня. В політичному ракурсі це досить делікатне завдання: посприяти, але не втручатися у внутрішні справи країни. Як показує досвід, уряди всіх держав надають особливу увагу роботі місій і досить відповідно реагують на їх поведінку. Крім того, робота місій користується особливою увагою населення і засобів масової інформації[3,234].
За виконанням шести місій направлених в балканські країни, всі решта – а їх 14 – знаходяться на території колишніх республік Радянського Союзу. Це пояснюється, насамперед тим, що ці держави переживають серйозні зміни в своєму розвитку,бо знаходяться на перехідному етапі, і через це їм не завадить заручитися міжнародною підтримкою в даних утвореннях. Тому, вони не повинні не перешкоджати діяльності місій у наданні їм допомоги в підготовці спеціалістів в галузі права, засобів масової інформації, управління, малого бізнесу або соціальних питань. Однак кидається у вічі одностороння географічна прогалина у виборі тих країн, куди спрямовуються місії, в той час як в західних країнах, скажімо в Іспанії або в Північній Ірландії, напруженість можна було б послабити, використовуючи можливість ОБСЄ. Адже, в загальноєвропейській організації з цією метою окрім місій створений такий важливий інститут як Верховний комісар у справах національних меншин, який користується методами так званої “тихої дипломатії”, і досягнув відчутних успіхів в стабілізації ситуації в ряді країн і регіонів[1,35].
Одним із завдань ОБСЄ є нагляд за виборами і сприяння їх проведенню у відповідності з загальновизнаними міжнародними стандартами, в тому числі самої ОБСЄ. У всіх без винятку країнах СНД, спостерігачі з ОБСЄ побували, в яких складаючи свої звіти, вони таким чином сприяли демократизації виборчого процесу.
Декілька країн НАТО представники ОБСЄ під час виборів відвідали (Великобританію, Іспанію, Сполучені Штати). Проте запрошувалися вони туди як гості, а не для виконання функцій спостереження, передбачених правилами ОБСЄ. Іноді західні представники пояснювали, що присутність іноземних спостерігачів не передбачено їх конституційними нормами. Деякі досить відверто заявляли, що якщо хто-небудь би приїхав спостерігати за виборами в їх країну, то вона вважала б це для себе “образливим”. Однак, доречно запрошувати на вибори спостерігачів ОБСЄ, щоб через їх звіти показати, як слід готувати і проводити ці відповідальні заходи.
Найбільш важливим хоча і не вирішеним до цього часу є питання щодо оформлення статусу ОБСЄ як повноцінної міжнародної організації, а також зміцнення окремих її ланок і вдосконалення процедур їх роботи. На мою думку, почався процес системної корозії Організації, який може призвести до зникнення такої масштабної структури якою є ОБСЄ. Цей процес слід зупинити шляхом представлення на розгляд державами-учасницями