В 1992 році на Гельсінській зустрічі держав-учасниць ОБСЄ проголосила себе регіональною угодою в змісті статті VIII Статуту ООН і домовилася з всесвітньою організацією про співробітництво, виходячи із визнання Ради Безпеки головним органом, який несе відповідальність за дотримання миру і міжнародної безпеки[3,233].

На початку 90-х років у багатьох європейських країнах розгорнулися досить пожвавлені дискусії про місце і роль ОБСЄ в європейській політичній системі, її взаємовідносинах з такими усталеними об’єднаннями, як НАТО, Європейський союз та інші. В той час і до самого січня 1995 року ОБСЄ мала назву Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ).

Щодо України, то , не беручи участі в жодній з європейських чи трансатлантичних угрупуваннях від самого початку вона була зацікавлена в розвитку і зміцненні потенціалу ОБСЄ, особливо в світлі тих радикальних змін, які відбувалися в Європі.

Протилежна ситуація склалася в західних країнах. Так, американський дослідник С. Слоун писав, що “уряд США переживав складний період, намагаючись примирити свою прилеглість НАТО необхідністю зміцнення НБСЄ”.

Відомий американський дипломат посол Д. Гудбі, який очолював делегацію на переговорах в рамках ОБСЄ щодо заходів довіри і безпеки, пояснив такі вагання у Вашингтоні тим, що певні кола не хотіли “зводити нову Європу на базі НАТО”. Тим, хто мав такі погляди відповідав, що НАТО, Європейський союз та інші західні інститути можуть повноцінно співробітничати з ОБСЄ”. Оскільки, лише ОБСЄ може зібрати під своєю егідою всі країни Європи, США, Канаду та інших держав як рівноправних партнерів. В цій організації були втілені одночасно екс-радянські сподівання на “загальноєвропейській дім” і концепція Президента Дж. Буша – старшого про “неподільну і вільну Європу”[2,51].

Деякі представники офіціальних кіл західноєвропейських партнерів США схилялися до думки наділити загальноєвропейську організацію досить широкими повноваженнями в галузі забезпечення безпеки[1,34].

Сприятливу позицію по відношенню до майбутньої ролі ОБСЄ в той час займали і інші держави-учасниці Європейського союзу, особливо невеликі країни. Використовуючи прийнятий в НБСЄ принцип схвалення рішень шляхом консенсусу, вони розраховували отримати рівне право голосу поряд з іншою рештою держав при обговоренні загальноєвропейських проблем.

Держави-учасниці НАТО неоднозначно ставилися до НБСЄ. Одні вважали, що слід позбавити себе від конкуренції зі сторони НБСЄ, як найближчого суперника і таким чином загальмувати розвиток його інститутів. Інші, схилялися до думки, що слід підтримати даний процес, оскільки створення такої структури мало на меті зміцнення миру, безпеки і співробітництва на континенті. Насправді, про підтримку НБСЄ безпосередньо йшлося в офіційних документах НАТО. Так, в Декларації про мир і співробітництво, яка була прийнята главами держав і урядів альянсу в листопаді 1991 року, підкреслювався намір до “зміцнення процесу НБСЄ, який повинен відіграти життєву важливу роль, сприяючи демократії і стабільності в Європі в період історичних змін”. Звертає на себе увагу і те, що тут згадується про “процес НБСЄ”. І це не випадково. Країни НАТО не були готові до перетворення Наради в повноцінну міжнародну організацію, яка б спиралася на свій статут, правила процедури та інші правові документи, які є її невід’ємними атрибутами. Лише на Будапештській зустрічі НБСЄ на вищому рівні було погоджено перейменувати Нараду в Організацію. Однак, далі за цю зміну назви не пішли і до цього часу[2,52].

В той же час країни НАТО приймали всі декларативні формування в документах загальноєвропейської організації, які вказували на керівну роль у справах, пов’язаних з миром і безпекою на континенті. Початок таким урочистим заявам було покладено в Декларації Гельсінської зустрічі на вищому рівні 1992р., в якій передбачалося, що Організація “... є форумом для проведення діалогу, переговорів і співробітництва, який визначає напрямок процесу формування нової Європи і який стимулює цей процес” (п.22)[3,233].

В декларації Будапештської зустрічі на вищому рівні 1994 року за Організацією закріплена “центральна роль в побудові безпечного і стабільного співтовариства НБСЄ, єдиного і вільного” (п.1). Зустріч підкреслила, що Нарада з безпеки і співробітництва в Європі” є тією структурою в галузі безпеки, яка охоплює держави від Ванкуверу до Владивостоку”, її учасники сповнені рішучістю “надати НБСЄ новий політичний імпульс, що дозволить їй відігравати кардинальну роль в знаходженні відповідей на виклик ХХІ ст.”. Там також відзначається, що НБСЄ буде “форумом для обговорення проблем, які викликають стурбованість держав-учасниць, де будуть прислуховуватись в галузі безпеки і де будуть вжиті дії по захисту цих інтересів.” При цьому констатується готовність і надалі підвищувати її роль в якості інструменту для об’єднання зусиль цих держав для вирішення проблем безпеки (п.3).

В цьому відношенні не менше значення мають документи, прийняті в Лісабоні і Стамбулі. Згідно з декларацією Лісабонської зустрічі на вищому рівні 1996 року ОБСЄ покликана відігравати керівну роль в справі зміцнення безпеки і стабільності у всіх вимірах (п.2), а Хартія європейської безпеки (прийнята на Стамбульському саміті ОБСЄ в 1999 році) підтверджує : “ОБСЄ є регіональною угодою за змістом глави VIII Статуту Організації Об’єднаних Націй, однією з основних організацій по мирному врегулюванню спорів в її регіоні і одним із ключових інструментів раннього попередження, запобігання конфліктів, регулювання кризових ситуацій і післяконфліктного відновлення. ОБСЄ – це широко представницька, всеохоплююча організація, для проведення консультацій, прийняття рішень і співробітництва в її регіоні” (п.7)[4,120].

Всі вище перераховані взаємодоповнюючі формування однозначно визначають центральну і кардинальну роль ОБСЄ як системоутворюючого форуму, який спрямовує