Нарада зафіксувала безплідність і шкідливість спроб вирішення проблем, які виникали методами “холодної війни” і що зрештою, не тільки не призволо до врегулювання існуючих проблем, але й ускладнювало їх, створювало нові проблеми, які у свою чергу призводили до напруженості міжнародної обстановки в Європі.

Загальноєвропейська нарада підвела під відносини між державами-учасницями базу основоположних принципів мирного співіснування, які повинні були конкретно визначити їх поведінку. І нарешті, вона розробила довгострокову програму дій держав, визначивши напрямки і форми їх рівноправного співробітництва в найрізноманітніших галузях. Уперше в історії Європи був створений свого роду план загальноєвропейського співробітництва, який базувався на принципі мирного співіснування [12,с.57].

В результаті скликання наради з безпеки і співробітництва в Європі утворилася нова політична атмосфера, яка була покликана здійснювати безпосередній вплив на застосування і розвиток міжнародного права як в розумінні поглиблення його демократичного змісту, так і в розумінні розпоширення міжнародно-правового регулювання на нові галузі взаємовідносин між державами.

Скликання НБСЄ – безпрецедентна в історії подія, яка носить як політичний так і міжнародно-правовий характер. Такого характеру надають їй перш за все склад і рівень представництва держав-учасниць. Уперше в історії на нараді зібралися найвищі політичні і державні керівники країн, які представляли всі соціальні і політичні системи, зовнішньополітичні програми і концепції.

Крім того, ця неперевершена за характером подія має значення ще й тому, що для вирішення кардинальних питань міжнародної політики вперше був застосований метод прийняття рішень шляхом консенсусу, що забезпечило врахування в Заключному акті як підсумковому документі наради інтересів усіх держав-учасниць. Слід вважати неправильним твердження про те, що правило консенсусу до цієї наради було взагалі невідомим міжнародній практиці. Однак, застосовувалося воно в основному на міжнародних нарадах і конференціях, які розробляли документи, що підлягали подальшій ратифікації і допускали застосування застереження у випадку незгоди держав із тими чи іншими положеннями. Інакше кажучи, після складення кінцевого тексту документу будь-яка держава могла або відмовитися від участі в ньому, або висловити свою точку зору по тому чи іншому питанню. На загальноєвропейській Нараді не передбачалося ні ратифікації Заключного акту, ні застережень до нього. Тому застосування правила консенсусу мало на меті усунути шляхом згоди будь-які – глобальні або часткові – розходження в думках щодо положень Заключного акту. Ця обставина надавала принципу консенсусу особливого значення і разом із тим представляла особливу складність при його застосуванні. Ось чому, процес НБСЄ, якщо враховувати і гельсінські підготовчі консультації, тривав більше двох років. Слід також враховувати і те, що на загальноєвропейській нараді мова йшла про вирішення за допомогою принципу консенсусу не яких-небудь приватних питань, як раніше, а питань щодо сутності міждержавних зв'язків, принципів взаємовідносин між державами. Звідси - особлива цінність принципу консенсусу: кожна держава мала реальну можливість відстоювати свою позицію, забезпечувати відображення своєї думки в заключних документах НБСЄ [12,с.58].

Практика роботи наради в Гельсінкі показала недопустимість зведення правила консенсусу до того, що раніше називали “liberum veto” – правила, згідно з яким заперечення хоча б одного з учасників переговорів блокує можливість прийняття рішення, із яким погоджуються решту учасників. При такому трактуванні правило консенсусу стає своєю протилежністю: із засобу забезпечення узгодженості рішень воно перетворюється в засіб його усунення. Не випадковим є і той факт, що на третьому етапі НБСЄ представники малих країн звернули увагу на те, що правило консенсусу, яке надає значні можливості будь-якій державі, повинно застосовуватися з великим усвідомленням відповідальності за її наслідки, і в будь-якому випадку не повинно бути самовільно висунутою перешкодою на шляху загальноприйнятих рішень.

До аналогічних наслідків призводить і таке тлумачення консенсусу згідно з яким, якщо з початкового моменту переговорів виникатимуть протиріччя щодо того чи іншого питання, то це питання одразу знімається з порядку денного переговорів. Консенсус – це засіб досягнення узгодженості точок зору, а не фіксація попередньо існуючих протиріч, це кінцевий результат часом дуже тривалих переговорів, узгоджень, відшукування компромісних рішень [12,с.59].

Специфіка складу учасників наради, методу її роботи, особлива важливість проблем, які обговорювалися, призвели до прийняття унікального за своїм характером підсумкового документа – Заключного акту, який був підписаний 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі представниками тридцяти трьох європейських держав-учасниць наради, а також США і Канади. Унікальність цього підсумкового документу обумовлюється тим, що:

- Заключний акт підписали високі представники європейських держав;

- авторитетності, в розумінні охоплення ним широкого кола проблем, які вирішувалися;

- усі положення Заключного акту базуються на концепції мирного співіснування;

- в ньому знайшли своє адекватне відображення інтереси всіх держав;

- він розпоширюється на такі сфери, співробітництво в галузі яких раніше вважалося неможливим.

Підписаний в Гельсінкі політичними і державними керівниками Заключний акт загальноєвропейської Наради з безпеки і співробітництва в Європі є документом не тільки політичного характеру, а й міжнародно-правового.

Політичний вплив Заключного акту НБСЄ на розвиток мирних відносин між державами в значній мірі визначається його юридичного природою.

В міжнародно-правовій літературі не існує однозначності у визначенні юридичної природи цього документу. Одні юристи-міжнародники вважають, що Заключний акт є міжнародним договором. Таку думку, наприклад, висловлює А.С. Бахов, який виходить із того, що Заключний акт як юридична форма міжнародної угоди вже відомий