Протилежної точки зору притримуються інші вчені-міжнародники. Зокрема, И.И. Лукашук. Він вважає, що “Заключний акт виключно у юридичному розумінні цього слова не є договором, однак це випливає не з його назва, а із заключних положень акту, в яких вказано те, що його текст “не підлягає реєстрації на підставі ст. 102 Статуту ООН” [5,с.109].

Дещо по-іншому підходить до цього питання Г.В. Ігнатенко. Відзначаючи, що Заключний акт не підлягає реєстрації у Секретаріаті ООН на підставі ст. 102 Статуту ООН, він вказує:” Щоб не піддатися спокусі розцінити цю відмінність як показник різного юридичного значення договорів і Заключного акту, слід відзначити, що згідно із Статутом незастосування правила про реєстрацію договору породжує виключно процедурний наслідок (на незареєстрований договір сторони не можуть посилатися в органах ООН), однак жодним чином не відображається на дійсності і юридичній силі такого договору”[3,с.101].

Разом із тим, слід звернути увагу на те, що держави-учасниці НБСЄ домовились вирішити проблему надання гласності Заключному акту шляхом його опублікування в кожній з держав-учасниць загальноєвропейської Наради. Вони також звернулись до уряду Фінляндії з проханням направити Генеральному секретарю ООН текст Заключного акту з метою його розпоширення серед всіх членів Організації в якості офіційного документу ООН.

В результаті Заключному акту була забезпечена досить широка гласність як в державах-учасницях НБСЄ, так і серед усіх держав – членів ООН. При цьому на Заключний акт можна було посилатися в усіх органах ООН як на офіційний документ. Відзначаючи своєрідність оформлення Заключного договору, А.С. Бахов висловлює думку, що “при такій ситуації реєстрація акту не має суттєвого значення і не впливає на юридичну силу документу” [2,с.162].

Інші вчені-міжнародники розглядають порядок надання гласності Заключного акту як показник його особливого політико-правового значення. Виходячи з цього, В.А. Мазов, зокрема, вважав, що Заключний акт “не вкладається в існуючі класичні рамки права міжнародних договорів” [6,104]. Цю думку поділяє і С.А. Малінін, який розглядає дане застереження як непряму вказівку на те, що держави-учасниці НБСЄ, “напевно, не мали наміру надати Заключному акту характеру міжнародного договору в його класичному вигляді” [8,с.21].

Безперечним є той факт, що Заключний акт НБСЄ має особливе політико-правове значення. Це визначається, по-перше, його метою, яка полягає в підтриманні миру і розвитку міжнародного співробітництва; по-друге, - його змістом, який встановлює загальні принципи міжнародних відносин в цих питаннях між державними-учасницями; і, по-третє, - програмою конкретних міроприємств по зміцненню відносин співробітництва між усіма державами, які підписали Заключний акт [11,с.11].

Таким чином, міжнародно-правовій літературі існують різні точки зору щодо правової природи Заключного акту НБСЄ.

Тепер, велику зацікавленість викликає позиція вчених-міжнародників щодо з’ясування питання про приналежність Заключного акту до міжнародних договорів чи до міжнародних угод sui generis. Так, Г.В. Ігнатенко вважає, що недоречно “підганяти” Заключний акт під категорію міжнародного договору [3,с.97-102]. По-друге, такими ж безпідставними є твердження про те, що Заключний акт не є міжнародним договором із-за відсутності в ньому положень про реєстрацію, набуття юридичної сили, ратифікації та інших елементів договірної форми. Як відомо, держави, укладаючи договори між собою, можуть вибрати ту чи іншу договірну форму, яку вони вважатимуть найбільш доречною для фіксації узгодження своїх волевиявлень. При цьому чіткої загальновизнаної форми міжнародних договорів не існує. Іншими словами, дійсність міжнародних договорів не залежить від їх форми [2,с.163]. Тепер, слід звернутися безпосередньо до положень Заключного акту. В преамбулі Заключного акту вказано, що держави-учасниці НБСЄ прийняли цей документ, “натхненні політичною волею, в інтересах народів, для покращення й активізації їхніх відносин, сприяння в Європі миру, безпеки, справедливості і співробітництва, зближення між ними, а також з іншими державами світу.” В заключних положеннях акту підкреслюється, що представники держав-учасниць НБСЄ підписали його, “усвідомлюючи велике політичне значення, яке надається ними результатам Наради”. Отже, все що випливає з вищевказаних та інших положень Заключного акту, держави-учасниць НБСЄ розглядають його не як міжнародний договір, а як міжнародний політичний документ. Ось чому і сам Заключний акт не містить вказівок не те, що він є міжнародним договором. Таким чином, можна зробити висновок, що в результаті узгодження своїх волевиявлень держави-учасниці НБСЄ надали Заключному акту характер вищого взаємного політичного зобов’язання [12,с.59]. Разом із тим, оскільки Заключний акт є міжнародним політичним документом, то він має і міжнародно-правове значення.

З'ясування правової природи Заключного акту – не просте питання. “Оскільки, як в рідкісних випадках спеціальної оцінки такого роду актів так і при загальній характеристиці джерел міжнародного права, - вказує Г.В. Ігнатенко, - нормативна основа актів міжнародних конференцій заперечується, і вони не включаються в перелік джерел міжнародного права.”[3,с.101-102].

Проте, не являючись міжнародним договором, Заключний акт містить міжнародно-правові принципи і домовленості, спрямовані на реалізацію цих принципів і розвиток співробітництва між державами-учасницями НБСЄ. Зафіксовані в Заключному акті положення відображають інтереси всіх держав-учасниць НБСЄ, оскільки рішення приймалися на підставі консенсусу. Інакше кажучи, жодна з держав-учасниць не висунула проти цього акту будь-яких заперечень, які б вона вважала перешкодою для схвалення рішення в цілому [2,с.165]. Відсутність властивостей міжнародно-правового договору у