Спільність полягала в братовбивчій війні. Етнічне населення строкате: хазарейці, пуштуни, таджики, узбеки, туркмени, чараймаки та інші. Історично Афганістан заснували пуштуни. З їхнього середовища формувалася влада, війська. Інші народності болісно на це реагували і вели збройну боротьбу до 1978 р. З часу падіння режиму Хаджібули та приходу до влади моджахедів (борців за віру) утворилась Ісламська Держава Афганістан (ІДА). Активізація руху моджахедів дала змогу зміцнити позиції в етнічно–різношерстому суспільстві. Пуштуни емігрують, при владі таджики. Виділяється і генералітет у складі Міністерства державної безпеки [51,с.13] узбецькі формування генерала Дустума які вели збройну боротьбу з Хаджібулою – ханом.

Етнічний фактор зіграв свою роль: режим Хаджібули був повалений, до влади прийшла могутнє ісламське товариство АФГ (ІТА) – організація моджахедів очолена Б.Раббані, спиралась на, таджиків та впливового Ахмад Шаха Масуда. Пуштунська еліта об’єднавшись з пуштунською опозицією крилом Ахмад Шаха Маруда скинула цей терористичний режим привівши до влади ще більшого радикала з студенської лави, керівника Ісламської Партії Афганістану (ІПА) Г.Хекматьяра. Такі перипетії воєдино з проголошенням ІДА в квітні 1992 р. призвели до нагнітання протиріч у суспільстві, що загострилися після виведення радянських військ. Криза відносин президента Хаджібули з опозицією призвела до утворення Північного Альянсу кістяк якого склали таджики та узбеки. Етнічно різношерстий уряд в Кабулі застосовував для спокою в країні фактор сили.

З падінням режиму моджахеди перестали контролювати основні центри влади: Кандагар, Кабул. В ході громадянських війн 60 – 70–х років на перший план висунулися матеріально забезпечені і бідні польові командири, які були радикалами з агресивними поглядами підтримуваними наркотиками і богословами. Їхні дії не були згуртовані але й ворожі. Місцеві адміністрації діючи окремо не мали на них впливу.

50 – 70–ті роки пройшли під захистом ЦРУ та пакистанської розвідки. Враховуючи політичне становище Афганістану США готує таємно нову військову силу [24, с.547], щоб навести порядок та згуртувати всіх пуштунів у боротьбі за парламентську державу лояльну до США і Пакистану. Тоді ж у 70–х американцями готується проект афгано–пакистанської конфедерації що так і залишився на папері. Сформувавши в Афганістані управління фінансів з представників США та Саудівської Аравії об’єднане розвідуправління спільно з радикальною організацією ”Джамаате ісламі” закуповувало [11,с.173] зброю в Великобританії, Ізраїлі і переправляло в країну через Пакистан. Набір в військові загони проводився з релігійних шкіл (медресе) де молодь готували до боротьби з невірними. Студентів називали таліби – шукачі знань. З еміграцією пуштунів із Пакистана створювалися об’єднані загони. За допомогою терактів по країнах Південно–Східної Азії, Близького Сходу, в Пакистані, країнах Перської затоки почався раптовий наступ з Пакистана.

У вересні 1996 року взято під контроль Кабул. Подібні рухи порушили спокій в Ірані, Іраку, Сирії, Палестині. Бандитські угруповування закріпивши позиції, знищили цивільну адміністрацію моджахедів, митні пости на дорогах, вторглись в Іран. Гасло: боротьба з зловживаннями в органах влади. Владу руху “Талібан” визнали, лідер ІПА президент Г.Хекматьяр, лідер моджахедів С.А.Гілаш. Серйозними прихильниками були Північний Альянс та Об’єднаний фронт під керівництвом Ахмад Шаха Масуда.

У вересні 2000 р. [14, с.315] при допомозі пакистанських військових, Масуда озброєні групи без єдиного спільного фронту з боєвиками бен Ладена вийшли на лінію афгано–таджицького кордону.

Розгул тероризму припадає на час правління талібів. Риси влади руху “Талібан”:

релігійна та політична нетерпимість;

пуштунський націоналізм і екстремізм;

геноцид по відношенню до шиїтів хазарейців;

порушення міжнародного права;

власна інтерпретація Корану;

ріст нарковиробництва та контрабанди.

У відповідь на реакцію ООН, Ради Європи, Європарламенту та інших організацій США та Пакистан змушені відмовитись від їх підтримки, через неможливість повного контролю за боєвиками. Наприклад: невдача Бен Ладена звинувачений у вибухах в Кенії та Танзанії 1998 року. Влітку 1998 р. США піддали ракетному обстрілу табори бен Ладена в Афганістані, одночасно ввели торгово–економічні санкції.

15 жовтня 1999 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію № 1267 – вимога видачі Усами бен Ладена, заборона міжнародних авіарейсів афганської авіакомпанії “Аріана”, замороження рахунків талібів та особисто бен Ладена, крім надання гуманітарної допомоги [43, с.10].

19 грудня 1999 року прийнята резолюція Ради Безпеки ООН № 1333 про введення ембарго на пряме чи посередницьке постачання руху “Талібан” зброї та консультацій по озброєнню. Ігноруючи санкції керівник “Аль Каїда” терорист бен Ладен створив в 1999 – 2000–х роках мережу з вісімдесяти опорних баз, центрів і таборів в країні.

США в 70–ті початок ХХІ століття.

Кожний президент мав власну доктрину зовнішньої політики та національної безпеки. В 70–х роках Америка бажала бути домінантою в Латинській Америці – ікабзау і в боротьбі з Радянським Союзом. Концепція глобалізму – [31, с.57] спроба захопити переважаючі позиції в світі і утримувати їх до розгортання надпотужного фінансово–військового потенціалу. З погляду радянської історіографії (Кузнєцов В.І. [7, ст.58], Медведко Л.І., Матвєєв В.А та інші) спільна риса 70–х і 90–х– небажання поступатися позиціями лідера. Яскравим підтвердженям були політика Дж.Форда та Дж.Картера.

Боротьба за владу рівна боротьбі за розум який вивів формулу тероризму [15, с.94] для “підриву” світової економіки, політичної еліти міжнародної європейської “дружної” та мусульманської “сировинної” еліт. Влада Сполучених Штатів була і залишається міцною.

На 80–ті роки припадає доктрина неоглобалізму (доктрина Рейгана). Зовнішньоолітичний курс спрямований на переконання в власних можливостях: соціальних, економічних і військових. Ця зверхність властива колишньому СРСР, Китаю поряд з суперечностями в Азії та Африці.

Перевага “країни