Таким чином, політична структура ісламського тероризму розгалужена, має антиєвропейський характер випливає з ідеологічного контексту та елементу незайнятості мусульманського населення. Потреба боротьби супроводжується в основному терактами на Близькому Сході в США, Росії та країнах Перської затоки. Антиглобалізм не співпадає з поглядами ісламських теоретиків. Перед богословами і фундаменталістами існує проблема об’єднання встановлення єдиного фронту забезпечення ресурсами і переходу до відкритого опору. Проте Захід не втрачає надії на урегулювання конфлікту мирними засобами діючи, поки що, з позиції сили придушує взаємне невдоволення суспільств невдалими законодавчимипотугами влади і її короткочасними миротворчо–оонівськими методами.

Розділ ІІІ. Політична практика ісламських терористичних організацій.

На Філіпінах в 70 – 90–ті роки мусульмани вели збройну боротьбу на о. Мінданао та архіпелагу Сулу [80, с. 469]. Зменшилась інтенсивність терактів в 1988 – 90–х роках але локальні конфлікти та безпорядки тривали. В історичній літературі “теракти на Південних островах”. Основну терористичну війну проводила ісламська партія Хакбалахан. 13 травня 1989 року пов’язане з ісламськими фундаменталісттами. Народна армія здійснила черговий теракт. Вбито четверо американських пілотів біля авіабази Кларк на острові Лусон. В результаті суспільство на хвилі масових протестів виступило з вимогою ліквідації військових баз США на Філіпінах.

На острові Мінданао у 1992 – 95 роках активізуються партизанські ісламські та комуністичні рухи. Ісламські боєвики представлені Фронтом Визволення Моро. Мета – створення мусульманської держави у формі халіфату з дотриманням норм шаріату.

В Ірані у 70 – 80–роки опозиція проти проамериканського шаха Мохаммеда Рези спричинила серію терактів. Абадан, 19 серпня 1978 року від вибухів у громадських місцях гине сімсот осіб. Уряд звинуватив релігійну опозицію в особі аятолли Хомейні натомість винуватою була сикгська опозиція: Карім Санджабі, Шахнур Бахтіяр – засновники Національного Фронту; Мехді Базарган – Товариство захисту свободи і прав людини.

13 січня 1979 року імам Хомейні виступив за утвердження ісламської республіки. 20 січня в Парижі, аятолла створив революційну Раду іранських мусульман–шиїтів. 9 – 12 лютого відбулась ісламська революція в країні. З листопада цього ж року студенти Тегеранського університету захопили посольство США вимагаючи видачі М.Рези який втік до Сполучених Штатів. Президент США Джиммі Картер [10, с.29] спробував вчинити фінансовий тиск на Іран відкинув вимоги та заморозивши в американських банках вісім мільярдів іранських доларів. В відповідь релігійні фанатики вчинили терористичні напади на американські посольства в Пакистані, Малайзії, Індії та Туреччині, а в Парижі іранські спецслужби вбили племінника шаха. Тому США змушені поступитися і відкрити рахунки. У 80–х роках великою складовою іранської зовнішньої політики став екпорт ісламської революції. Після терактів в листопаді 1979 року коли було захоплено 90 чоловік (з них 62 американці, вбито вісім, 53 чоловіки звільнено), в сусідніх країнах почалися аналогічні акції боєвиків з фінансовою та військовою допомогою уряду Ірана та підтримку людськими ресурсами національно–визвольним рухом Афганістана.

Під час Ірано–Іракської війни 1980 – 88 років теракти набули форми скандалу, коли було оприлюднено факти матеріальної афери 1985 – 88 років “Іран–контрас”, що полягала у таємній продажі зброї США Іранові взамін на звільнення американців, яких утримували [81, с.14] в Лівані ісламські терористи з “Хезбаллах”. Гроші від проданої зброї передавались нікарагуанським “контрас” від іранців як “акт допомоги”.

В Афганістані в 1979 – 80–ті роки, після агресії радянських військ до Афганістану та приходу до влади цивільної адміністрації ворогів афганського “Хальку” (Народ) і таджицького “Парчаму” (Прапор) активізувалися фундаменталісти цих організацій, які вели партизанську боротьбу з терактами в прикордонних районах з Пакистаном у 1978 році. Отримавши значну технічну допомогу від США [39, с.10] афганські партизани – “моджахеди” створили в Ірані та Пакистані 21 терористичну базу та військово–вишкільних таборів. Зважаючи на обмеженість контингенту військ, радянська армія могла контролювати тільки великі міста та транспортні шляхи. У Кандагарі, Пешеварі та інших місцях регіону гарнізони були оточені боєвиками та підтримували зв’язок зі світом лише з повітря. Афганська війна (1980 – 85) мала на меті вигнати з схованок моджахедів і фіщично знищити їх. Звільнити стратегічно важливі регіони півдня та сходу країни. Друга – створити зону безпеки [83, с.17] поблизу Хайберського проходу по якому моджахеди отримували припаси та зброю з Пакистана. Третя – ліквідувати рух опору в гірських районах країни. Завдання так і залишились не виконаними…

У 90–х роках за розпаду Радянського Союзу відбулась ліквідація прокомуністичного режиму підрозділами таджиків очолених Ахмад Шахом Масудом та військами коаліції афганського руху опору під керівництвом Гульбеддіна Хекматьяра. У жовтні 1994 року в громадянську війну втрутилися загони терористів студентів медресе та озброєних в Пакистані талібів. Відзначаючись жорстокістю та фанатизмом 22 травня 1996 року таліби взяли Кабул. Війська президента Б.Раббані та вірного йому генерала А.Дустума з допомогою Росії та Узбекистану закріпились на півночі країни [30, с.7]. Війна триває з перемінним успіхом на 2002 рік мир в Афганістані почали встановлювати американські, німецькі, британські підрозділи.

В Лівані головна політична сила в країні – християнський–ліванський фронт де провідна роль належить партії “Катаїб” (Фаланга) та союз кількох ліванських організацій під назвою Ліванський національний рух. Вплив в країні відчувається палестинської ОВП, іранської “Хезболла”, а також просірійського руху “Амаль”. У квітні 1975 року в країні почалася громадянська війна християн з мусульманами. Теракти відбувались на кожній з сторін [34, с.72]. Критичної маси ситуація досягла після вдалого замаху на християнського президента Лівана Башира Жмаєля