(14 серпня 1982 року) та вчиненої у відповідь різанини загонами християнської міліції 15 – 18 вересня в таборах палестинських біженців Сабра і Шатіла (Західний Бейрут). За приблизними підрахунками вбито дві тисячі осіб в більшості жінок і дітей. Міжнародна спільнота відреагувала створенням сил для підтримання миротворчого порядку в Лівані. Введено підрозділи: США, Великобританії, Франції, Італії та інших країн. 23 жовтня після висадки інтернаціональних сил в Бейруті арабські смертники вантажівками з вибухівкою таранили американські та французькі штабквартири. В підсумку загинув 241 американець, понад 200 французів солдат з них було 91 %. В американському суспільстві пролунали вимоги повернути війська додому [23, с.508].
6 – 12 травня 1988 року бої між групами ісламістів “Амал” і “Хезболла” в передмісті Бейрута супроводжувались наймасовішими терактами. Від 750 кілограмів вибухівки в людних місцях загинуло до 3000 чоловік. Боротьба йшла за лідерство серед шиїтів Лівану.
7 березня 1992 року президент Сірії [12, с. 403] Нафез Асад звинуватив Ірак в постачанні зброї ліванським терористам які підняли заколот проти законної влади в країні. Нестабільність зберігається на сучасному етапі.
Ізраїльсько–палестинська криза. 27 – 28 червня 1976 року боєвики ОВП захопили французький літак, що летів за маршрутом Афіни – Париж посадивши його в аеропорті Ентеббе (Уганда). Вимоги – звільнити 53 члени Організації Визволення Палестини, які відбували ув’язнення в Ізраїлі, ФРН, Швейцарії, Франції та Кенії. Терористи звільнили 47 чоловік, залишивши ще 98 та екіпаж лайнера. Президент Уганди Амін Дада спробував домовитися щоб заручників звільнили проте Ізраїль виступив за рятувальну акцію. В ході операції “Іонафан” (походить від назви командира ізраїльських командос Іонафана Нетаньяху) дев’ять боєвиків ОВП, 20 угандських солдатів, троє заручників і командир екіпажу Нет вбиті, троє ізраїльських солдат поранені.
11 березня 1978 року сталася різанина на прибережній дорозі Морен. Добираючись до Лівану одинадцять боєвиків висадились на південь від міста Хайфи вбили на пляжі відпочивальника громадянина США, пізніше ще шість–сім американців. Затримавши в Хайфі автобус змусили водія везти їх до Тель–Авіва. Вбивши заручників зупинили слідуючий автобус вбили ще п’ять чоловік решту поранивши. Повертаючись на південь в п’ятнадцяти кілометрах від Тель–Авіва їх затримали ізраїльські війська. В перестрілці вбито дев’ять фанатиків, двох взято під варту. В результаті теракту загинуло 35 і поранено 75 євреїв.
7 липня 1981 року та 24 травня 1982 року ОВП зважаючи на обмеженість дій Ізраїля Резолюцією № 425 Ради Безпеки ООН щодо операцій поблизу ріки Ель–Лімані продовжує серію терористичних нападів на ізраїльські цивільні об’єкти всередині країни та на західному березі ріки Йордан. У відповідь Ізраїль зосередив війська на південь від кордону. Кульмінацією терактів стала спроба вбивства ізраїльського посла в Великобританії та масові триденні репресії з боку Ізраїля.
У 80–х роках США для врегулювання конфлікту [44, с.20] запропонували “план Рейгана” – створення в асоціації з Йорданією палестинської автономії на західному березі ріки Йордан (де було споруджено ряд незаконних єврейських поселень) та в секторі Гази. За мирних переговорів 1985 року при посередництві прем’єр–міністра Італії Б.Краксі та прем’єр–міністра Великобританії М.Тетчер палестинські терористи несподівано захопили італійський літак “Ахіле Лауро” в Середземному морі. Боєвики поводилися з заручниками коректно. Вбито було лише американського туриста–інваліда, що їх постійно провокував. Президент США Р.Рейган віддав наказ про перехоплення літака і посадку на американську базу в Сіцілії.
У грудні 1987 року почалась Інфтіфада – священна війна проти євреїв, яку підняло палестинське населення. На заклик ОВП “без зброї” шляхом маніфестації, пікети і “війна каміння” завершились розгоном ізраїльськими військами і депортацією найактивніших учасників, хоча повністю повстання придушене не було.
15 листопада 1988 року Національна Рада Палестинської автономії проголосила незалежну арабську державу Палестина. ОВП визнала право Ізраїля на існування. В свою чергу США змушені були визнати ОВП законним учасником мирних переговорів на Близькому Сході. Переговорний процес був утруджений через діяльність терористичних груп руху “Хамас” які відмовились від мирного плану лідера Палестини Ясіра Арафата, що змусило останнього вдатися до прямих переговорів з євреями. Через агресію С.Хусейна в Кувейт (намагання подолати економічну кризу в Іраці спробою захопити багатий на нафту емірат). Переговори пройшли з попередніми домовленостями припинити теракти з обох сторін. Арабські країни перестали фінансувати палестинський рух опору, а “Хамас” вийшов з–під їхнього контролю.
В палестина у 90–х роках, після війни в Перській затоці (1990–1991) та загального процесу міжнародної розрядки напруженості на Близькому Сході почалися нові мирні переговори під егідою міністра зовнішніх справ Норвегії Йоргена Хогата. 10 вересня 1993 р. підписано угоду між ОВП і Ізраїлем про відмову від тероризму та насильства [69, с.110]. Тель–Авів визнав ОВП як представника палестинців. Єгипет і Йорданія підписали мирні переговори з Сірією. Проте екстремісти були невдоволені ходом мирного процесу. Серед них “Хамас” (Мужність), “Джихад” (Священна війна в ім’я Аллаха), група Абу Нідаята опозиція в середині ОВП. В Ізраїлі проти переговорів виступили ортодоксальні богослови (власна позиція – утворення Ізраїлю в межах біблійних кордонів з Хевроном).
Наприкінці лютого 1994 року єврейський шовініст Борух Гольдштейн розстріляв у святому для мусульман Гроті Патріархів міста Хеврон 29 палестинців через що було зірвано графік виведення ізраїльських військ з сектора Гази.
28 вересня 1995 року у Вашингтоні підписано угоду [44, с.18] про передачу під владу палестинців 2/3 території західного берега ріки Йордан. Ісламські боєовики “Хамас” бажаючи зірвати процес порозуміння влаштували у середині січня–лютого 1996 року в Тель–Авіві та Єрусалимі