В 1890 році соціалістичний рух в Австро-Угорській імперії отримав деяке полегшення з точки зору переслідування його офіційною владою - з того року перестала діяти офіційна заборона на створення анархістських партій, під які часто підпадали і партії соціалістичні та соціал-демократичні. Польські соціалісти створили Соціал-демократичну партію Галичини, а українці на противагу їм - Русько-українську радикальну партію (РУРП) на чолі з Франком та Павликом. Друкованим органом партії став часопис “Народ”, який видавався завдяки матеріальній підтримці однодумців із Великої України. До новоутвореної партії увійшло багато прогресивно мислячих українських діячів різної ідеологічної орієнтації, що в майбутньому помітно відбилося на програмі та ідейній монолітності партії.

При заснуванні РУРП провідну роль відіграло радикально налаштоване західноукраїнське студентство, багато представ-ників якого вважали себе марксистами та соціал-демократами (Ю. Бачинський, М. Ганкевич. Р. Яросевич, В. Охримович). Їхні погляди формувалися під сильними впливами Маркса. Енгельса, а також Лассаля, Каутського, Чернишевського, Спенсера, Драгоманова. Неабиякий вплив на становлення соціал-демократичних переконань молодих західноукраїнських рурпівців мали успіхи західноєвропейської соціал-демократії.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. позначається піднесенням революційного руху в Росії та в Україні. А ще сприяє розвиткові та поширенню політичних, зокрема, соціалістичних ідей.

Саме цей період збігається з активною творчістю та громадською діяльністю видатної представниці української культури Лесі Українки (1871-1913). У 90-х роках вона уважно вивчає соціалістичну, марксистську літературу, дбає про її переклади українською мовою, зближується з революційними гуртками та організаціями, в тому числі й соціал-демократичного напряму.

Відомо, що у квітні 1901 р. вона бачиться з М.Ганкевичем (галицьким соціал-демократом) і передає йому для видання серію перекладів літератури соціалістичного змісту: працю Ш.Дікштейна “Хто з чого жиє” з “Додатком від впорядчика”, А.Лабріоли “Нариси про матеріальне розуміння історії”, “Маніфест Комуністичної партії” та ін.

Леся Українка усвідомлювала роль соціал-демократичного руху в боротьбі народу за своє соціальне й національне визволення, але вважала, що в цьому русі належну увагу треба приділяти національному питанню.

Леся Українка цікавилася діяльністю багатьох політичних партій (отже, й соціалістичного напряму, зокрема, російської соціал-демократії), але не визнавала жодної з них цілком відповідною її власним переконанням. Деякі партії та їхніх діячів піддавала гострій критиці за обмежений націоналізм, а соціал-демократичні партії Росії й України – за ігнорування національного питання або недостатню увагу до нього.

Усю історію суспільства Леся Українка розглядала як історію боротьби трудящих проти соціального та національного гноблення. Вона вважала необхідною боротьбу проти російського царизму, проти всієї системи утисків народу російською державною машиною на чолі з царем.

Мужня й невтомна громадська діячка різко викривала експлуататорську суть усіх держав, що існували в минулому й за її життя.

Російську абсолютну монархію Леся Українка вважала політичною системою, побудованою на насильстві не обмеженою ніякими законами.

Вона вірила в творчі сили народу, в його здат-ність знищити соціально несправедливий лад і побудувати новий, який відповідав би інтересам народу і який вона по-в'язувала з соціалізмом. Визнавала закономірність класової боротьби в суспільстві між тими, хто, головним чином, ви-робляє, й тими, хто, головним чином, споживає. У її творах послідовно проводиться думка, що ніяке насильство не може придушити в народі прагнення до волі, що гнобителів невід-воротно чекає розплата.

Викриваючи антинародну сутність монархічних режимів, Леся Українка піддавала гострій критиці й тогочасний капіта-лізм. Переконливість критики капіталістичних відносин поя-снюється глибокою обізнаністю з політичним і культурним життям західних країн, де вона часто перебувала у зв'язку зі своєю хворобою. Об'єктами її критики були соціальна несп-раведливість, буржуазна мораль, декадентське мистецтво, що виростали на ґрунті капіталістичних відносин.

Стоячи на позиціях активної революційної боротьби трудя-щих проти своїх гнобителів, письменниця разом із тим відки-дала терор як засіб боротьби. У статті "Політика і етика" підкреслювала, що не може ототожнювати терор із революці-єю, хоч, за бажанням, можна виправдати і те, й друге. На її погляд, терор — безперспективна, безцільна дорога, бо на місце одного правителя приходить інший.

Леся Українка сповідувала ідеал свободи, який виключав будь-які, хоч відкриті, хоч завуальовані форми пригнічення особи. Люди повинні мати політичну й економічну свободу Наявність справжніх політичних, економічних і соціальних прав людини, свободи слова, совісті, права брати участь в уп-равлінні державою залежить від державного ладу й економіч-них відносин, котрі його зумовлюють. Вона вважала, що поки влада (гроші, війська, поліція) перебувають у руках багатіїв, не можна досягти ні політичної, ні економічної свободи тру-дящих.

Досягнення справжньої свободи можливе шляхом суспіль-ної й культурної перебудови держави, фактичного визволення робітників, до яких вона відносила й найбідніше селянство та трудову інтелігенцію (як і І.Франко). Міра свободи особи, за переконанням письменниці, залежить від ступеня її духовного та фізичного розвитку. Серед інших свобод вона надавала ве-ликого значення свободі слова, зокрема, свободі відкрито ви-словлювати свої думки та судження з приводу тих чи інших явищ суспільного життя, навіть критичні.

Важливою ознакою справжньої свободи вона називала свободу національну, свободу вільного розвитку всіх націй. Зрозуміло, що з особливим болем сприймала Леся Українка долю рідного по-неволеного народу:

О, люде мій бідний, моя ти родино,

Брати мої вбогі, закуті в кайдани!

Палають страшні, незагойнії рани

На лоні у тебе, моя Україно!

Щастя українського