Чим відрізняється висновок експерта від висновку спеціаліста       

На практиці нерідко плутають експертний висновок і висновок спеціаліста, їхня ж головна відмінність полягає у визначенні доказової сили під час ведення судочинства. Так, для того, щоб висновок експерта мав належну доказову силу, він має відповідати таким вимогам:
       ) експертиза повинна бути призначена за постановою слідчого або за визначенням суду (судді), оформленого відповідним чином;
       ) експерт попереджається про кримінальну відповідальність за статтями 178, 179 Кримінального кодексу України.
       Відповідно до статті 6 Закону України "Про адвокатуру" та статті 48 Кримінально-процесуального кодексу, адвокат, захисник і особа, що самостійно захищає свої інтереси, мають право отримувати письмові висновки з питань, що потребують спеціальних знань.
       Але, на жаль, усупереч здоровому глузду, якщо дослідження проводиться на замовлення захисника або особи яка захищає себе самостійно, результати такого дослідження не є висновком експерта, а лише думкою (висновком) фахівця. І тому такий висновок не має відповідної доказової сили, оскільки не відповідає зазначеним вище вимогам, незважаючи на те, що дослідження проводить атестований експерт.
       Однак і в такому разі з цього можна мати користь, бо, хоч висновок атестованого спеціаліста й не має необхідної доказової сили, це аж ніяк не заважає тому, щоб його дати до суду який, його вивчивши, дійде висновку про необхідність призначення судово-бухгалтерської експертизи. І вже після цього висновок експертів неодмінно стане важливим доказом. Треба врахувати те, що висновок фахівця-бухгалтера так само будується на основі законодавчих аргументів. І суд може врахувати їх у своєму рішенні, навіть не призначаючи судово-бухгалтерськї експертизи.
       І ще одна порада: до моменту отримання висновку експертизи треба мати також і висновок спеціаліста для того, щоб остаточно пересвідчитися у своїх серйозних законних аргументах та мати більший шанс виграти справу.

10. Способи захисту прав і законних інтересів.

Способи захисту прав і законних інтересів авторів і власників прав на об’єкти інтелектуальної власності в судовому порядку (в судах загальної юрисдикції, господарських і третейських судах) поділяються на цивільно-правові та кримінально-правові.

Цивільно-правові способи захисту прав – це передбачені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких визнаються або відновлюються порушені права та інтересів авторів об’єктів інтелектуальної власності або власників прав на них, припиняються порушення, а також здійснюється майновий вплив на порушників.

Відмінною рисою цивільно-правової відповідальності є те, що основною її метою стає не покарання за недотримання встановленого правопорядку, а відшкодування заподіяної шкоди.

Кримінально-правова відповідальність відрізняється від цивільно-правової тим, що порушник несе відповідальність перед державою, а не безпосередньо перед автором або власником прав на об’єкт інтелектуальної власності.

Властивості й специфіка об’єктів інтелектуальної власності обумовлюють деякі особливості проведення процедури розв’язання спорів, пов’язаних із правовідносинами, що виникають у процесі створення й використання цих об’єктів.

Особливістю таких спорів є те, що вони, як правило, стосуються спеціальних (зокрема технічних) питань, які вимагають особливої компетенції суддів у різних галузях науки і техніки. Таким чином, суд загальної юрисдикції чи господарський суд не можуть вирішити такий спір без залучення фахівців-експертів.

11. Істина та докази.

Отже, метою судочинства є встановлення істини. Тобто, істина є бажаним кінцевим результат, який досягається шляхом проведення юридичного доказування – “процессуально-логической деятельности с преодолением информационной неопределенности относительно обстоятельств дела” (Шейфер С.А. Доказательства и доказывание по уголовным делам: проблемы теории и правового регулирования. Кафедра уголовного процесса и криминалистики Самарского госуниверситета. Диссертация на соиск. канд. юрид. наук.).

Діяльність зі встановлення істини має дуалістичний характер – вона поєднує в собі інформаційні (пізнавальні) та процесуальні (доказові) функції. Перші належать до криміналістичних, а другі – до процесуально-правових. При проведенні дослідження шукана інформація використовується, з одного боку, як складова процесу пізнання логічної сутності подій, що сталися, а з іншого боку – у формі юридичних доказів, призначених для правового дослідження подій.

Процес доведення здійснюється у встановленому законом порядку й у визначеній законодавчими нормами процесуальній формі. Діалектизм змісту й консерватизм форми здійснення процесуальних дій у вигляді протиріччя проявляються в тому, що характер застосовуваних знань і засобів пізнання явищ дійсності визначає форма, що в даному випадку продиктовано не тільки логічною доцільністю, а й правовими мотивами заборонного характеру. Сутність процесу доведення полягає в зборі, обробці, дослідженні, оцінці та використанні доказів – процесуально оформлених матеріалів, що правомірно застосовуються для винесення процесуальних рішень. Такими матеріалами, згідно зі ст. 27 ЦПК, ст. 32 ГПК і ст. 65 КПК є повідомлення, а також документи й інші предмети, що використовуються в судочинстві. При цьому, в доказі нерозривно поєднуються зміст (фактичні дані, тобто відомості про факти, що підлягають встановленню) і форма (показання, висновки експертів, речовинні докази і документи).

Таким чином, доведення – це специфічний юридичний, процесуальний термін, який означає пізнавальну діяльність уповноваженого органа держави в сфері юрисдикції, яка здійснюється за процесуальними правилами.

Проведення процесу доведення є обов’язком суду. Цей обов’язок має подвійний характер: по-перше, це обов’язок