Одним з найсуперечливіших питань, що виникли в процесі налагодження якісно нових взаємовідносин між Росією і Північноатлантичним альянсом, стала проблема визначення домінуючих впливів в Центрально-Східній Європі. Розпад Радянського Союзу і вихід країн регіону із соціалістичного табору відкривав перед Центрально-Східною Європою широкі перспективи для формування зв'язків із Заходом. Проголошений політичним керівництвом посткомуністичних країн курс на інтеграцію в європейські структури знайшов широку підтримку в особі Заходу, зацікавленого в поширенні на регіон свого впливу з метою запобігання тут дестабілізуючим процесам [63, с.71].

Налагодженню тісних зв'язків між країнами Центрально-Східної Європи і НАТО в значній мірі сприяв факт поступового виходу регіону з-під впливу Росії (як правонаступниці Радянського Союзу на міжнародній арені),а також пошук політичними і військовими колами посткомуністичних країн адекватної відповіді на зміну геостратегічного балансу сил та зникнення загрози глобального протистояння двох антагоністичних сил періоду "холодної війни" - Заходу і СРСР [19, с.24]. Гарантії безпеки для порівняно невеликих країн регіону, що відчувають, в силу обмеженості свого військового потенціалу, власну вразливість, набули в умовах суспільної трансформації кінця 80-х - початку 90-х р.р. особливого значення [24, с.29]. Їх стурбованість посилювалась історичною тенденцією, за якою Центрально-Східна Європа відігравала роль або району зародження збройних конфліктів з подальшим їх поширенням, або точки зіткнення інтересів Заходу і Сходу [83, c.44]. Невпевненості обстановці додавав і факт появи нових сусідів, цілі і політика яких на початку 90-х р.р. ще не були остаточно визначені, а також нестійким становищем на території колишнього Радянського Союзу та складною міжетнічною ситуацією на теренах Югославії [66, с.47].

Під впливом цих факторів країни Центрально-Східної Європи взяли курс на забезпечення своїх національних інтересів за допомогою вже існуючих інститутів, насамперед НАТО, вступ в яке забезпечив би регіону сприятливі умови для політичного, а в перспективі й економічного розвитку [115, с.3]. Виявлена центрально- та східноєвропейськими країнами ініціатива щодо розширення Північноатлантичного альянсу на Схід була досить вдалим дипломатичним ходом з їхнього боку. Цим самим вони створили засіб для тиску на Росію і, одночасно, поставили в досить складне становище Захід, змусивши його вибирати між лояльною позицією до нього з боку Росії при умові непоширення на Центрально-Східну Європу гарантій безпеки з боку НАТО чи включенням даного регіону в сферу свого геополітичного впливу, що неминуче призведе до відновлення конфронтації з Росією [99, с.105].

На формування базових підходів лідерів держав-членів НАТО стосовно розширення альянсу на Схід мали вплив цілий ряд факторів. В цьому плані неабияке місце займала позиція Російської Федерації. Переконаність Заходу у невідворотності процесів демократичного реформування російського суспільства відразу після розпаду Радянського Союзу спонукала появу варіативної ідеї про можливість членства Росії в НАТО. В такій ситуації проблема можливої конфронтації між Росією і Заходом внаслідок розширення Північноатлантичного альянсу на Схід, фактично, зникала [53, с.32]. Цьому процесу в значній мірі сприяв і зовнішньополітичний курс Кремля на початку 90-х р.р.

Протягом 1991 - 1993 р.р. питання про розширення альянсу за рахунок, насамперед, країн Центрально-Східної Європи, домінувало в політичних дебатах про майбутнє НАТО. Щодо даної проблеми на перший план виносились три основних підходи:

- тверда опозиція ідеї розширення НАТО, ініціатором якої виступала Великобританія;

- пропаганда вступу в Північноатлантичний альянс нових членів, особливо з числа країн Центрально-Східної Європи, яку висувала Німеччина;

- підтримка половинчастого курсу (відтермінування рішення, створення попередніх умов або надання статусу партнера чи інших поступових і добре зважених кроків) з яким виступала Франція [82, с.55].

США в цій ситуації зайняли вичікувальну позицію, однак, вже з середини 1993 р. виступили з підтримкою ідеї розширення НАТО на Схід. На формування такого курсу Сполучених Штатів мали відчутний вплив як загострення ситуації на території колишньої Югославії та складна внутрішньополітична ситуація в Росії, так і той факт, що в Конгресі сформувалося досить сильне лобі з числа вихідців з країн Центрально-Східної Європи, які добивалися інтеграції даного регіону в Північноатлантичний альянс [75, с.153].

На даному етапі дискусії щодо майбутнього НАТО носили виключно гіпотетичний характер і торкалися суто гіпотетичних питань. Однак, вже з другої половини 1993 р. Учасники цих дискусій змушені були зайнятися прийняттям конкретних оперативних рішень на тлі тих подій, що відбувалися на європейському континенті [92, с.30].

Дискусія на тему вступу в НАТО окремих країн Центрально-Східної Європи набула нового звучання після візиту у Варшаву президента Російської Федерації Б.Єльцина, що відбувався наприкінці серпня 1993 р. До цього Росія висловлювала стримано-негативне ставлення до ідеї розширення НАТО на Схід, а у Варшаві Б.Єльцин з розумінням поставився до намірів Польщі вступити в альянс. Спільна російсько-польська декларація від 25 серпня 1993 р. оформила позицію Росії: "В перспективі таке рішення суверенної Польщі, спрямоване на загальноєвропейську інтеграцію, не суперечить інтересам інших держав, в тому числі інтересам Росії" [42, с.18].

Варшавську декларацію як НАТО, так і керівництво держав Центрально-Східної Європи, розцінили як згоду Росії на вступ ряду країн цього регіону в Північноатлантичний альянс. Спроба російської дипломатії послабити це враження, поставивши вирішення даного питання в залежність від характеру подальших відносин між Росією й НАТО, не мала успіху. Такий необачний крок президента Росії відіграв роль каталізатора незворотного процесу розширення Північноатлантичного альянсу на Схід [127].

Під певним тиском з боку держав Центрально-Східної Європи, які почали активно добиватися свого вступу