альянсу. Це стало свідченням того, що керівництво НАТО не має намірів ігнорувати інтереси Росії [17, с.9].
Відразу ж після цього альянс висунув офіційну пропозицію про необхідність налагодження конструктивного діалогу з Росією з метою визначення параметрів взаємовідносин. Кремль відповів згодою. Після цього протягом 20 січня - 14 травня 1997 р. відбулися шестираундові переговори, результатом яких стало підписання 27 травня 1997 р. в Парижі Основоположного акту про взаємовідносини, співпрацю і безпеку між Російською Федерацією і Північноатлантичним альянсом [26, с.17].
Підписання Основоположного акту між Росією і НАТО стало відображенням подвійного компромісу, на який пішли обидві сторони. З одного боку, Росія погодилась на розширення НАТО і, фактично, визнала домінуюче становище США в Європі. З іншого боку, Захід визнав за Росією особливий статус в новій багатополярній системі міжнародних відносин, але лише в тих рамках, які дозволяють уникнути відродження імперських амбіцій Москви [22, с.4]. Свідченням визнання Росії як одного з полюсів світової і європейської політики стало те, що в 1997 р. під час Дейтонської зустрічі "великої сімки" Росія стала усіченим членом елітарного клубу провідних індустріальних держав, а також вступила до Паризького клубу країн-кредиторів, що дозволило їй реструктурувати практично безнадійний борг країн "третього світу" на суму 150 млрд. доларів [113, с.242].
Для регулювання відносин шляхом консультацій, спільного прийняття рішень і спільних дій для їх виконання створювалась Постійна спільна рада Росія - НАТО ( ПСР). Створення цього органу фактично означало надання можливості Росії ставити перед НАТО, спільно обговорювати і добиватися вирішення будь-яких питань, що зачіпають її інтереси. При цьому жодна із сторін не одержувала права вето по відношенню одна до одної [46, с.45; 52, 63].
Підписання Основоположного акту і створення Постійної спільної ради були досить неоднозначно оцінені в різних країнах. У французькій пресі набула значного поширення думка, що створення остійної спільної ради слід розглядати як "вступ однією ногою Росії в НАТО" [38 с.34]. В США підписання Основоположного акту було розцінено як відчутний успіх російської дипломатії, яка зуміла звести до мінімуму негативні наслідки процесу розширення НАТО [90, с.60]. Німецькі газети розглядали факт зближення Росії і НАТО як вагомий здобуток обох сторін в сфері підтримання безпеки і стабільності і, водночас, відзначали, що при спробах Москви через Постійну спільну раду впливати на хід процесу розширення НАТО, можливо чергове відродження конфронтації [37, с.4].
На думку американського дослідника проблеми розширення НАТО Дж.Голдгейра, слабкість позицій Росії не дозволила їй в ході діалогу стосовно вступу в альянс країн Центрально-Східної Європи добитись більшого, ніж Основоположний акт. Разом з тим, саме згода Росії підписати цей акт стала тим фактором, який прискорив процес розширення НАТО. В свою чергу, це ще більше загострило складну дилему російської зовнішньополітичної стратегії відносно НАТО: підтримуючи активну співпрацю з альянсом, Москві не слід допускати, щоб факт її формальної участі разом з НАТО в консультативних інститутах на зразок Постійної спільної Ради, розглядався як підтримка Росією всіх рішень і акцій альянсу [75 с.153].
З.Бжезінський вважає дії Заходу вдалим дипломатичним кроком, спрямованим до певної міри на підтримку самоповаги Росії в контексті послідовного руйнування процесом розширення НАТО геополітичних підвалин, які б могли, принаймні в перспективі, дозволити Росії здобути у світовій політиці статус, який належав Радянському Союзу [20, с.51].
Російське керівництво схильне було розглядати Основоположний акт як основу співпраці між двома головними європейськими полюсами [17, с.10].
Джерела
Альянс XXI століття. Комюніке Вашингтонського самміту (24 квітня 1999 року) // НАТО ревю.- 1999.- №3.- С.13-16.
Вашингтонська декларація глав держав та урядів країн-членів Північноатлантичної Ради (Вашингтон, 23-24 квітня 1999 року) // НАТО ревю.- 1999.- №3.- С.1
Дослідження з питань про розширення НАТО (вересень 1995 року) // НАТО: Довідник /Пер. З англ. Л. Погорєлова.- К.: Основи, 1997.- С.391-428.
Доповідь НАТО про заходи зміцнення довіри та безпеки у взаємовідносинах з Росією (14 грудня 2000 року // СІПРІ 2001: Щорічник: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека / Стокгольм. Міжнар. ін-т дослідження миру; Укр. центр. економ. і політ. досліджень ім.О.Разумкова; Редкол. укр. вид.: А.Гринченко (голов. ред.) та ін.- К.: Заповіт, 2002.- С. 213-222.
Ельцин Б. Место и роль Росии в период формирующегося многополярного мира (Выступление перед руководством МИД РФ 12 мая 1998 года) // Международная жизнь.- 1998.- № 6.- С.3-7.
Засідання Північноатлантичної ради на рівні міністрів закордонних справ (Брюсель, 15 грудня 1999 року) // НАТО ревю.- 2000.- № 2-3.-
С.1-7.
Заява НАТО і Росії на засіданні Постійної спільної ради 21 січня // НАТО ревю.- 1998.- № 1.- С.18.
Концепция внешней политики Российской Федерации //МЖ.- 2000.-
№ 8-9.- С.3-14.
Північноатлантичний договір (Вашингтон, округ Колумбія, 4 квітня 1949 року) // Довідник НАТО.- К.: Молодь, 1999.- С.540-543.
План дій з розширення НАТО (24 квітня 1999 року) // НАТО ревю.- 1999.- № 3.- С.13-16.
Резюме зустрічі глав держав і урядів Альянсу та країн-партнерів, яка відбулася під егідою Ради Євроатлантичного партнерства (Мадрид, 9 липня 1997 року) // НАТО ревю.- 1997.- Спецвипуск.- С.16.
Стратегічна концепція Альянсу (Рим, 7-8 листопада 1991 року) // НАТО: Довідник/Пер. з англ. Л.Погорєлова.- К.: Основи, 1997.- С.240-257.
Стратегічна концепція Альянсу (Вашингтон, федеральний округ Колумбія, 23 - 24 квітня 199 року) // НАТО ревю. - 1999.- № 3.- С.7-13.
Монографії, статті
Алексєєв А. Новое измерение Североатлантического союза // МЖ.- 1992.- № 1.- С.63-72.
Алексеев А. Россия в европейском политическом поле // МЖ.- 2001.- № 4.- С.22-29.
Арбатов О. Между осенью и весной мировая политика