Р Е Ф Е Р А Т

на тему:

Поняття національної ідеї та її особливості.

Увесь досвід соціально-економічного, політичного та культурного розвитку люд-ства, вся писана його історія переконливо засвідчують, що в основі як всепланетарних, так і етнонаціональних процесів зав-жди лежить ідейне начало.

Особливо помітним воно стає на крутих поворотах історії, таких як зміна соціально-економічного та політичного укладу життя, доба революцій, національно-виз-вольних змагань, світових та локальних воєн тощо.

І хоч би що ми розглядали: визначення мети, вибір напрямків руху та засобів пе-ретворень, господарювання, форми спів-життя, — все відбувалося лише на основі певних ідей. Ідейний початок передував кожному явищу, кожній дії. Це дає підста-ву сказати, що ідея (думка) творить люд-ське буття, визначає його характер. А вислів — «ідеї правлять світом» —най-більш повно передає проникнення людини в систему пізнання світу, самопізнання та самотворення.

У міру зростання свідомості люди деда-лі більше уваги приділяють дослідженню ідейного начала в самопізнанні та самотворенні. Його результати показують, що ви-нятково велика роль належить пізнанню етнонаціонального в людині.

Саме тому з'ясування ідейних основ ет-нонаціонального з певного часу для люд-ства стає провідним.

І сьогодні етнонаціональне продовжує жити й проявлятись у людині навіть тоді, коли його намагаються не помічати. Воно складає одну з визначальних характерис-тик людини, уособлює її природу, світос-прийняття, характер, спосіб мислення і дії.

Це особливо помітно в творчості відо-мих письменників, поетів, художників, ар-тистів. Навіть в іномовному тексті твор-чість М. Гоголя передає відчуття україн-ської природи, колорит народного побуту, психологію, риси характеру, образ мислен-ня та дії.

Відомий іспанський співак X. Іглесіас на запитання журналіста: а скількома мовами тепер йому доводиться співати, відповів, що й французькою, й англійською, і ні-мецькою, і хінді й багатьма іншими. «Та хоч би якою мовою я співав, душа моя зав-жди залишається іспанською». І націо-нальне, як і в цьому, разі, не є лише лірич-ним обрамленням суті. Воно і є сама суть людини...

Кожна людина, незалежно від того, по-мічає вона те чи ні, проявляє свою приро-ду.

Наука самопізнання, а, отже, й про наці-ональну ідею, якраз і покликана допомог-ти людям усвідомити свою природну сут-ність і тим сприяти їх самореалізації. В цьому і є п найвище покликання.

Та сказане не означає, що все тут відбу-вається послідовно, еволюційно. Бо в про-цесі самопізнання є й свої піднесення і спади.

Тепер ми стали свідками намагання ук-раїнської спільноти істотно поглибити своє розуміння того, хто ж ми є в цьому світі, в чому сенс нашого буття й націо-нального інтересу в найширшому його ро-зумінні. Бо ці явища органічно пов'язані між собою. Останній може бути визначе-ний лише в процесі пізнання національної ідеї.

Її усвідомлення набуває особливого зна-чення ще й у зв'язку з виробленням ідео-логії та стратегії формування сучасної по-літичної нації, самостійної Української держави.

Та чи не головним рушієм тут стала на-гальна потреба позбавити нарешті психо-логію й свідомість українця як від негатив-них стереотипів, хибних, гіпертрофованих уявлень про власні чесноти, так і від без-застережного заперечення, спотворення національних здобутків та ідеалів, що призводить до втрати власної гідності й самоповаги, породжує низькопоклонництво передусім іноземним, завдає великої шко-ди вибору власного шляху розвитку. Ми й до цього часу не можемо собі відповісти, а яку ж державу будуємо? І чи те будуємо, чого хочемо?

Сталося це передусім через те, що в ук-раїнській спільноті довгий час насаджува-лося ставлення до національної культури, духовності як до чогось другорядного, ху-торянського, того, що уособлювалося ско-ріше з побутом, звичаями. Культура ж ук-раїнців як така буцімто потребувала сер-йозної перебудови, що вело до корчування духовних коренів народу, його культурної деградації. Найбільш відчутно це позначи-лося на мові — своєрідному барометрові здоров'я та хвороби нації. Навіть у сучас-ному лексиконі українське пов'язується з чимось другорядним, несерйозним. У «доброзичливців» ще й тепер побутує по-говірка: «Ви серйозно чи по-українськи?»

На жаль, у вивченні розвитку суспільної думки ми істотно відстали від подібних досліджень поляків, росіян, не кажучи про західноєвропейців. У -«загоні» виявилось українознавство.

З 30-х і майже по 90-ті рр. XX ст. за ок-ремими винятками українознавство як ці-лісна наука не розвивалося.

Тенденція другорядності вивчення ду-ховної спадщини, культури українського народу виявилась настільки сильною, що і в незалежній Україні діє майже в незмін-ному вигляді. Це засвідчила і спроба іміто-ваною в пресі дискусією про українознавство якщо не загасити, то хоч би призупинити намагання ввести в природне русло процеси цілісного вивчення духовного спадку народу, формування науки про нього.

Болісним видався процес нашого дозрі-вання до самопізнання.

Та, може, саме вимоги часу, більше ніж що інше, привели нас нарешті до усвідом-лення великої невідповідності між роллю національної ідеї в осмислених діях спіль-ноти і станом П дослідження українською наукою та вивченням у системі освіти.

Як наслідок проблема враз вийшла дале-ко за межі суто академічних установ і ста-ла об'єктом уваги політиків, державних ді-ячів, громадськості, засобів масової інфор-мації.

Підтвердження тому й ініціатива газети «Урядовий кур'єр», на шпальтах якої не-щодавно (27.0б.2002р.) було вміщено про-позицію представника української діаспо-ри (США) професора Осипа Мороза, який запропонував однодумцям створити фун-даментальну працю, присвячену сучасній ідеології української нації.

Та хоч пропозиція слушна і варта всіля-кої підтримки, щодо засобів п реалізації не можуть не виникнути певні застереження: по-перше, чому в розв'язанні такого важливого питання нам треба вдаватись до «мізкового штурму», по-друге, чому орга-нізатори науки, поважні наукові інституції України знову «дочекались»