І це за умов, коли внутрішня наша заці-кавленість з кожним днем посилюється тим, що формування національної ідеоло-гії та політики відбувається в умовах на-ростаючого пресингу глобалізаторів.

За таких обставин будь-яка байдужість, зволікання, тим більше упередженість у трактуванні національної ідеї неприпусти-мі. Бо мова йде вже не тільки про наукове осмислення явища (поняття), а й про по-шуки адекватних відповідей на виклики часу, в тому числі: про вибір шляху, нап-рямків і засобів розвитку, усвідомлення та визначення специфіки прояву націо-нальних інтересів в умовах глобалізації, з'ясування підґрунтя, на якому має тепер творитись і розвиватись духовність наро-ду тощо. Тобто відповіді на ті ключові питання розвитку, зміст і характер яких врешті-решт стає вирішальним не лише в становленні, а й подальшій долі нації.

Україна ніші, як колись билинний витязь, стоїть перед роздоріжжям. Куди йти, як рухатись?

Тепер зрозуміло, що відродити Україну за допомогою зовнішніх економічних та політичних чинників не вдасться. Необ-хідне передусім духовно-моральне відрод-ження нас самих після різких і небезпеч-них поворотів спочатку ліворуч, а тепер праворуч. Бо виявляється, що й на шляху, який веде праворуч, нас чекає не краще. На ньому необхідно здолати стільки неп-риступних «кам'яних фортець», що можна втратити не лише коня (дивись вола, коро-ву, свиню й ін.), а й власну голову. Адже творці «новітніх» концепцій глобалізації наполегливо доводять, що віднині духовні підвалини спільноти майбутнього твори-тимуться не на національних, а на «універ-сальних» (загальнолюдських) принципах і стандартах «громадянськості»,

То, може, краще — йти прямою, своєю дорогою, не відхиляючись ні ліворуч, ні праворуч. Хоч, напевне, і тут нас чекають неабиякі випробування, та є надія, що так удасться зберегти Україну й власну голову зі своїм самобутнім обличчям.

Нелегко даються нам відповіді. І тому так важливо у їх пошуках звернутися до витоків, а отже, насамперед усвідомити сенс, саму ідею вибору, який ми хочемо зробити.

Багатовіковий досвід людства в осмисленні свого буття переконливо засвідчує, що на основі будь, якого явища Природи, а відтак і в підході до його пізнання, у пове-дінці та діях людей (розумних) лежить визначальна універсальна ідея. Перш ніж побудувати дім, виорати поле, виростити й зібрати урожай тощо, люди неодмінно все це «творять» у своїх головах у вигляді ідей, проектів, планів майбутнього дійства, можливих його наслідків.

Логіка поведінки та їхні дії до певної мі-ри є відтворенням логіки й дії загальних законів природотворення та розвитку.

А тому головною для людей стає необ-хідність якнайповніше усвідомити й адек-ватно відтворити в своїй уяві та поведінці логіку цих законів при неодмінній єдності матеріального й духовного в їх сутності.

І, як здається, у попередників були всі підстави стверджувати, що існування ре-чей ми маємо оцінювати за допомогою мі-рила, яке дається сутністю внутрішньої ідеї.

У контексті законів Природи універса-лізм ідеї (ідей) творення й відображення бачиться логічним і не проминаючим як у формах, так і в змісті (сутності) буття. На випадково своє відображення він (універ-салізм) знайшов і у віковічній книзі люд-ського досвіду — Біблії, де стверджується, що першим у світі людей було слово. Коли ж слово сприймати як форму прояву ідеї (думки), то неодмінно прийдемо до пода-них висновків.

І висновки ці не будуть надто оригіналь-ними як з об'єктивних причин (величезного досвіду природотворення), так і через усвідомлення його попередниками.

Тут можна було б послатись на творчість таких відомих філософів, як І. Кант, Г. Сковорода, М. Бердяєв, поетів і мисли-телів — Ф. Гендерліна, Т. Шевченка, П. Куліша, П. Тичину та багатьох інших, їхня творчість переконує, що від часів .тво-рення Біблії й до сьогодення люди завжди замислювалися над основами буття і через мовлення намагалися відтворити своє ро-зуміння його сутності й диференціацію в природній, психологічній, ментальностей, мовно-культурній особливості, в тому, що відтворює їх етнічний ареал.

Тут виникають неабиякі сумніви. Бо ідея творення — то. справа суб'єкта. І її ба-гато хто пов'язує лише з діяльністю люди-ни розумної. Але тоді знову постає запи-тання без відповіді: а що ж було першим — курка чи яйце?

За своєю сутністю національна ідея, як і будь-яка інша ідея природотворення, може бути визначена як вираження внут-рішньої сутності нації, її відтворення ідейно (духовно).

Особливістю ж її є те, що вона не зво-диться лише до фіксації та відтворення внутрішньої сутності явища, а вказує на його мету й через свідомість суб'єкта впли-ває на характер процесу, його динаміку й ефективність.

Розкриваючи мету й завдання пізнання й самопізнання, національна ідея (її усві-домлення) стає началом, передумовою вироблення методології науки про націю (народ). Національна ідея (на відміну від ідей і окремих сфер життєдіяльності нації) пос-тає як цілісне інтегративне явище, відтворює не тільки сутність цілого, а й визна-чає його структуру, ієрархію і залежність компонентів, є основою науки про нього. На основі дослідження, вивчення й усвідомлення національної ідеї визначається національний інтерес (покликання) у найширшому його розумінні.

Як наслідок політична воля нації, господарювання, культура, мораль і т. д. Підпорядковуються його реалізації. А в змістовому визначенні національного інтересу перед нами найбільш повно постає не тіль-ки сутність буття, а й єдність та ієрархічне зчеплення ідей його внутрішнього самовираження.

Але національна ідея, як і сама нація, перебуває в постійному розвитку. Тому вона і не є раз і назавжди дана величина, а має відтворювати всі зміни, які відбуваються