У такому методологічному висвітленні став зрозумілою вся безпідставність спроб відірвати ідею від її носія, перетворити її в самодостатнє явище, чинник безпосеред-ньої дії. Саме такі спроби й стають підґрунтям для заяв-претензій на зразок, що «національна ідея в Україні не спрацюва-ла», або що «національну ідею в Україні ще необхідно створити».

Реальне життя людей однозначно під-тверджує, що найліпші ідеї, проекти, пла-ни тощо так і залишаються мертвою бук-вою, пустою фразою, якщо люди обмежу-ються лише розмовами про них і не забез-печують їх реалізацію.

Бо ідеї взагалі нічого не можуть здійсни-ти. Для здійснення ідей потрібні люди, які повинні застосовувати практичну силу.

Розмови ж про необхідність створити національну ідею в Україні можна атесту-вати скоріше як «добрі наміри». Та й доб-рими намірами можна мостити дорогу в зовсім інший бік.

Приклад «з добрими намірами», на жаль, продемонстрували нам і перші коментарі-репрезентанти тепер відомого проекту Осина Мороза в «Урядовому кур'єрі». Складно зрозуміти, про що ж все-таки там ідеться й до чого нас запрошують: створити фундаментальну працю, яка б досліджувала національну ідею чи розро-бити концепцію ідеології національної держави чи якоїсь політичної партії. Від-разу зазначимо, що явища ці не однознач-ні. Національна ідея — це те, що складає основу будови й розвитку нації і націо-нальної держави на весь відміряний при-родою час. Тоді як ідеологія — це похідне, засіб моделювання основ політичної дії певного покоління, держави і навіть у пев-ному періоді.

За таких обставин і відбувається підміна не лише понять, а й самої суті національної ідеї політичною ідеологією партій, верств чи груп населення. І, як наслідок, у змісті національної ідеї як домінанти пропону-ються ті структурні компоненти, які є по-хідними і мають підпорядкований харак-тер. Зокрема, тепер можна почути, що ос-нову української національної ідеї має складати європейський вибір, ідеї демок-ратичного лібералізму, оскільки так у всій цивілізованій Європі. Що нам треба впро-ваджувати стандарти європейського жит-тя, робити все, щоб молоде покоління ук-раїнців ідентифікувало себе з європейця-ми тощо. У згаданій публікації в «Урядо-вому кур'єрі», серед іншого, автори ствер-джують, що національною ідеєю може бу-ти навіть ідея добре проведеної приватиза-ції, як це було зроблено в Чехії.

На думку іншого коментатора, суть наці-ональної ідеї полягає в тому, щоб ми усві-домили, що «нація має бути «найсильнішою, найбагатшою, найславнішою», од-ним словом «най»! А навіщо? Зрозуміти неможливо. Невже в цьому і є сенс істо-ричного покликання нації? У такому разі виникає все те ж незручне запитання. Як-що нація живе тільки для себе, то навіщо вона? Переконаний, що Природою було задумано зовсім не так, як думають і діють окремі люди. Не може і окрема людина, і окрема нація вважати себе «найбагатшою, найсильнішою, найславнішою», будучи відгородженою від інших бідністю, ґрата-ми, кордонами, законами, частоколом ба-лістичних ракет і т. п. Напевне ні. Справ-жня сила, духовне багатство й відважні вчинки потребують єднання!

Справжня сила нації, її багатство і слава — в творенні, в розкритті своєї природної сутності.

Українську національну ідею з легкої руки її опонентів ще й дотепер проголошу-ють породженням українського егоцен-тризму, накидаючи на неї стереотипи ук-раїнського політичного націоналізму й відповідно якості, які неначе властиві по-літичному націоналізму (егоцентризм, ксенофобія і т. п.). Такого роду версії лише затуманюють суть національної ідеї. Ос-кільки кожен народ має своє природне ви-раження. І воно не протистоїть іншим, а лише утверджує самобутність, неповтор-ність і водночас зацікавленість у єдності. Ще прикрішими бачать-ся роздуми про «універ-сальну націю», яка була б цікавою для всіх. Бо як тільки нація стане «уні-версальною, привабли-вою для всіх», вона вже не буде нацією у власному розумінні слова, та й потреби В ній не буде. Такою ж постає пропо-зиція про трансформацію релігійних ідей у на-ціональну ідею тощо. Сумні якісь виходять ві-хи для створення фунда-ментальної праці. Як кажуть, за каменями фун-даменту не видно. За та-кою методологією не виключено, що кожне покоління українців на-магатиметься творити власну національну ідею, а це суперечитиме самому принципу часопросторової єдності. Бо ідея нації, перефра-зовуючи відомого російського філософа В.Соловйова, є не те, що вона сама про себе ду-має в часі, а те, що При-рода подумала про неї у віках.

Тож коли ми хочемо піз-нати національну ідею, то маємо заглядати не стільки за сусідський паркан, скільки у віки власної історії, щоб роз-гледіти умови та під-ґрунтя творення нації, з'ясувати й усвідомити закономірності цього процесу. Побачити, як навколо стрижня формується система ідей у різних концентрах буття народу, як вони узгод-жувались між собою.

Отже, коли спробувати зробити деякі узагальнення із сказаного, то слід конста-тувати:

по-перше, що в дослідженні цієї надто важливої проблеми ми все ще перебуваємо під впливом скоріше інтуїції та емоцій, ніж наукової аргументації. Дослідження й ос-мислення національної ідеї як цілісного, системного явища і як процесу в Україні розпочалося лише з кінця XX ст.;

по-друге, в українській науці до цього часу не вироблено єдиної методології та-ких досліджень, не визначено їх пріорите-тів та засобів здійснення. Проведення ж не координованих досліджень без чіткої ме-тодології веде