Оскільки ідеологи українського руху у своїй переважній більшості були істориками, а завданням української історичної думки стало обґрунтування самодостатності, окремішності українського історичного процесу, на формулюваннях національної ідеї виразно позначалася своєрідна романтизована етнізація. У формулу психологічного стереотипу українця закладалися нібито споконвічне властиві йому демократизм, миролюбність, кордоцентризм, особлива працелюбність тощо. Водночас їй були постійно притаманні ноти трагізму української долі, загрози "національної смерті", а відтак і національної самооборони, протесту проти денаціоналізації.

Реальна небезпека, що нависла над українським етносом, зумовила появу радикальних різновидів національної ідеї. Запропонована М. Махновським формула "одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ" могла б мати неабиякий об'єднувальний потенціал, якби не сполучалася з ксенофобськими гаслами "України для вкраїнців", боротьби проти "усіх зайд". В руслі демократизму й лібералізму перебували поміркованіші варіанти української ідеї, що ґрунтувалися на моделях децентралізації обох імперій та українського автономізму (М. Драгоманов, М. Грушевський, І. Франко). Етатизація української ідеї - прикметна риса її державницьких парадигм (В. Липинський, В. Старосольський).

На рівні буденної свідомості національна ідея існувала переважно у вигляді мрій про Україну "без пана й хлопа", "республіки робочих людей", "своєї хати", що стимулювало появу як різноманітних концепцій солідаризму й корпоративізму, так і всіляких соціальних утопій. В часи революційних катаклізмів помітною її складовою стала ідея соборності, територіальної єдності України в її етнографічних межах. Втім, сконструювати на такій основі прийнятний для мас соціальний ідеал українській політичний думці не вдалося, чим не в останню чергу була зумовлена поразка Української революції 1917 - 1920 років.

Поразка Української революції і пов'язане з нею чергове розчленування української етнічної території посилили в національній ідеї, з одного боку, настрої пасивної споглядальності, а з другого - екстремістські крайнощі. Відповіддю на позірну демонстрацію радянською владою своєї прихильності до національних цінностей була поява в УРСР націонал-комунізму з гаслами дистанціювання від Москви (М. Хвильовий). Реакцією на лозунг "Польща для поляків", під яким здійснювався асиміляторський курс польської влади в Галичині, стала поява радикального, "інтегрального" націоналізму з вимогами "України для українців", ідеями кастовості, вождизму, крайнього волюнтаризму, героїзацією терору.

В останньому трактуванні національна ідея не могла згуртувати навіть переконаних націоналістів, свідченням чого був розкол в ОУН. Поразка "інтегрального" націоналізму виразно позначилася (не без впливу радянської пропаганди) на авторитеті української ідеї. В радянській системі координат ставлення до неї, як і до націоналізму, було різко негативне; натомість культивувався національний нігілізм.

Відродження суспільного інтересу до національної ідеї припадає на кінець 80-х років, коли її взяв на озброєння Народний рух України. Живий ланцюг від Києва до Львова, яким було у січні 1990 року відзначено річницю "Акту злуки" обох частин України, показав, що потенціал української ідеї не розтрачений і що вона спроможна згуртовувати людей. Промовисті результати референдуму в грудні 1991 року засвідчили, що основним її змістом стала ідея власної державності і загального добробуту. Спроби спадкоємців ОУН відродити "національну ідею зразка 40-х років" успіхом не увінчалися. Самовизначення України здійснювалося не на основі національно-етнічної, а на базі національно-державницької парадигми, що убезпечило від проявів ксенофобії, міжетнічних ускладнень.

Діапазон підходів до трактувань національної ідеї у цей час був, проте, досить широким. Домінувала етнічно орієнтована, обернена в минуле парадигма відродження, чим був зумовлений виразний присмак архаїки в тогочасних моделях самоідентифікації. Не лише націонал-радикали, але й націонал-демократи часто надавали українській ідеї вузького, етнографічного тлумачення, наголошували на особливій ролі етнічних українців у державотворенні. В її фундамент стало модно закладати тези фатуму, прокляття, "відібраної історії", "топосу поразки", які вже у наш час втілилися в формулу "приреченості на неуспіх". Реакцією на такі перекоси стала активізація російського націоналізму, що спричинило поглиблення поляризації в суспільстві. Педалювання минулих - справжніх і уявних - кривд і образ посилювало орієнтацію у бік традиційного націоналізму, перешкоджало виробленню громадянської моделі функціонування соціуму. А спричинене розколами в Народному русі падіння авторитету націонал-демократів зумовило черговий спад рейтингу національної ідеї.

Лишається тепер оцінити вплив дискусій на тему національної ідеї на політичну реальність. Очевидно, що обговорення питання, "спрацювала" чи "не спрацювала" національна ідея в умовах незалежності, розпочате академіком П. Толочком, поляризувало українське суспільство. Крайні погляди, які при цьому висловлювалися, здебільшого не прояснювали, а затемнювали смисл поняття, з. тому спричинили його помітну девальвацію. Такий інструментальний підхід, явно запозичений із методології радянських часів, спричинився до того, що національна ідея стала об'єктом іронічних нападок і навіть відвертого нехтування позитивного потенціалу, який у ній закладено. А інтелектуальний пошук у цій сфері був переключений на критику російської ідеї і російської політики – із паралельними спробами сконструювати український антипод ідеям російського месіанізму.

На відміну від державної стратегії, національна ідея не декретується згори, вона повинна визріти у надрах суспільства, її не можна сконструювати, її можна лише вловити у загальному суспільному настрої. Те, що сьогодні вона вже позбавлена виразного етнічного "наповнення", має раціональне пояснення. Етнічність виявляється ефективною формою групової солідарності в умовах боротьби за державність. Після її здобуття мобілізаційна здатність етнічної ідеї відчутно зменшується. Небагато шансів має і національна ідея, обернена в минуле. Шукати "золотий вік" у минулому, тим більше українському - справа невдячна. Мобілізувати суспільну енергію можна лише навколо ідей і символів, спроможних забезпечити прорив