Для сучасної України особливо важливим є регіон Цен-тральної та Східної Європи, відповідні об'єднання країн цієї частини континенту. Вже кілька років Українська держава докладає чимало зусиль для розширення стосунків у рамках Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ). Важливим зрушен-ням на цьому напрямі стало набуття нашою державою 1996 р. статусу повноправного члена ЦЄІ. Це — підсумок чотирьох років напруженої роботи нашої дипломатії, відчутний крок до реалізації стратегічної мети — вступу до ЄС, інтегрування України в європейський економічний простір, оскільки учас-никами цього об'єднання є члени ЄС та асоційовані держави. Саме тому 1996—1997 рр. характеризувалися активною учас-тю України в міжурядових заходах, що відбувалися в рамках ЦЄІ.

Останніми роками чіткіше визначилася позиція України у стосунках з СНД. Суттєвим для самої Співдружності та Євро-пи в цілому є те, що Україна заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Це, як відомо, не зовсім влаштовувало Москву. Одначе такий підхід, власне, і вирізняє пози-цію Києва.

Привабливою, на думку багатьох східноєвропейських полі-тиків, є концепція розширення блоку НАТО на Схід, насампе-ред за рахунок Польщі, Угорщини й Чехії.

За останні роки у сфері взаємин країн молодої демократії з НАТО сталася значна еволюція. У НАТО вже схвалено рі-шення про розширення альянсу на схід, з урахуванням позицій Вашингтона і Москви. Керівництво блоку вирішило паралель-но з розширенням союзу встановити тісні стосунки з Росією.

Практика 90-х років свідчить, що Північноатлантичний аль-янс зацікавлений у співробітництві з Росією, Україною та інши-ми державами СНД.

Україна, зі свого боку, може обстоювати умови приєднан-ня до НАТО нових членів, наприклад, нерозміщенням ядер-них арсеналів на нових територіях чи навіть розширенням без'ядерного «коридору». За таких підходів можна апелювати до держав Заходу, до безпосередніх сусідів. Власне, у НАТО такий підхід знаходить розуміння. Це підтверджено в заяві НАТО про відсутність «планів і намірів та причин» розміщен-ня в країнах-претендентах ядерної зброї.

Важлива подія у відносинах Україна — НАТО сталася 7 травня 1997 р. У Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО. До речі, це перший такий центр у країні, що не входить до альянсу. Він покликаний оперативно надавати достовірну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в НАТО.

З відкриттям Інформаційного центру НАТО почалася структуризація відносин по лінії Київ — Брюссель. Зацікавленість сторін формуватиме стосунки, що їх офіційні особи називають особливим партнерством, яке визнає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. Підготовка підписання майбутнього документа Україна — НАТО перейшло у практичну площину. 29 травня 1997 р. в Сінтері (Португалія) парафовано Хартію про особливе партне-рство НАТО з Україною. На цій церемонії були присутні мініс-три всіх 16 країн — членів НАТО, які брали участь у засіданні Північноатлантичної Ради. Президент України та глави дер-жав і урядів блоку підписали Хартію про особливе партнерст-во на саміті НАТО в Мадриді в липні того ж року. НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність. Такі засади альянсу дуже вагомі для нашої країни. Адже з боку окремих політичних сил сусідніх держав неодноразово висувалися певні територіальні претензії до України. Нато-мість НАТО визнає територіальну цілісність, кордони України та її демократичний вибір.

Україна, займаючи важливе місце в Європі, є одним із виз-начальних чинників нового геополітичного становища в цьому регіоні. Конкретний вклад нашої держави у справу безпеки полягає в тому, що вона не успадкувала «ядерного менталіте-ту» СРСР, відмовилася від конфронтаційних підходів, усвідо-мила власну відповідальність за міжнародну безпеку. Цей ви-важений підхід засвідчили такі політико-правові акти, як Дек-ларація 1990 р. про державний суверенітет, Основні напрями зовнішньої політики, схвалені 1993 р. Верховною Радою, а та-кож Концепція національної безпеки України, прийнята на початку 1997 р.

Надзвичайно важливу роль для зміцнення стабільності та безпеки в регіоні відіграють Конституція України та підписан-ня нових політико-правових документів нашої держави з без-посередніми сусідніми країнами. Основний Закон держави стає важелем консолідації суспільства, нарощування демократич-них перетворень і ствердження територіальної цілісності Ук-раїни. Так, якщо впродовж досить тривалого часу відносини України з Росією лишалися центральним питанням політич-ного життя Києва і невирішеною проблемою національної зов-нішньої політики, то підписання у травні 1997 р. широкомас-штабного українсько-російського договору та інших докумен-тів знаменує формування якісно нових політико-правових за-сад відносин між двома найпотужнішими країнами на постра-дянських теренах. Досягнуті домовленості унеможливлюють конфронтацію в міждержавних відносинах, піднімають рівень безпеки в регіоні та стабілізують новий геополітичний простір.

Україна впевнено розвиває відносини і з іншими колишні-ми республіками СРСР, а нині незалежними державами. Во-дночас Київ послідовно виступає проти перетворення СНД на конфедерацію чи федерацію нового типу, розглядаючи її як міждержавний форум для активного дво- та багатосторонньо-го співробітництва, передусім економічного характеру. Украї-на тут виходить з історичних зв'язків, що склалися в колишньо-му Радянському Союзі, вбачає за доцільне переводити Їх на належну політико-правову основу.

Не менш важливими для політичного становища є спільні заходи України з іншими безпосередніми сусідами: надання українсько-польським відносинам характеру стратегічного партнерства, ратифікація україно-молдовського договору в 1996 р., підписання 1997 р. договорів із Білоруссю про держав-ний кордон та з Румунією про відносини добросусідства і спів-робітництво. Вагомим внеском у зміцнення міжнародних від-носин стало підписання лише в 1996 р. з сусідніми країнами понад 10 державних, 120 міжурядових і 30 міжвідомчих угод і документів. Тобто, Україна по всьому периметру своїх кордо-нів, у новому геополітичному