його вимірів, наприклад відкритого режиму з режимом поділу влади, плюралістичного режиму з маріонетковим режимом. Отже, другий компонент визначає таке можливе розрізнення політичних режимів: відкритий та закритий, слабко- та високорозвинений, легітимний та нелегітимний, демократичний та позірно демократичний, монократія та олігархія, колоніальний та суверенний, режим цензури та режим свободи слова тощо.
Третій змістовий компонент політичного режиму - це методи здійснення політичної влади, способи врегулювання й розв'язання соціальних і політичних конфліктів. Починаючи з XIX ст. ідея конфліктності суспільного, політичного життя отримала наукове визнання й розвиток. Причому чимало західних учених вважають, що теорія конфлікту багато в чому грунтується на творах К. Маркса. Існує безліч модифікацій теорії конфлікту, серед яких найбільш відомі конфліктний функціоналізм (Г. Зіммель, Л. Козер), діалектична теорія конфлікту (Р. Дарендорф), аналітична конфліктна теорія (Р. Коллінз). Конфлікт, оскільки він є соціальним атрибутом людського суспільства, наявний практично у будь-якому політичному явищі. Найбільш яскраво у західній політологічній літературі репрезентовані три ключові моделі політичного конфлікту: ліберальна, авторитарно-консервативна і соціалістична (класова) з відповідними способами врегулювання. Останні також є різноманітні й зосереджені у спектрі насильницьких, конфронтаційних та консенсусних, ненасильницьких способів. Так, американський вчений Д. Шарп у книзі "Політика ненасильницьких дій" описує майже дві сотні методів ненасильницького розв'язання політичних проблем, поділивши ці методи на три класи: методи ненасильницького протесту й переконання, методи відмови від соціального, економічного й політичного співробітництва, методи ненасильницького втручання. Способи розв'язання політичних, соціальних конфліктів - також індикатори політичних режимів. У взаємозв'язку з цими показниками розрізняють ліберальні, авторитарні й терористичні режими.
Отже, політичний режим є осереддям взаємодії комплексу компонентів, кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові.
Політичний режим - це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов'язаний з нею загалом і з усіма її складовими.
Розрізняють чотири головних елементи політичної системи: 1) політичні відносини - відносини боротьби, співробітництва, субординації, координації, панування, консенсусу; 2) політичні інституції - держава, партії, громадські організації; 3) політичні норми - юридичні норми, норми політичних партій, політизовані норми громадських організацій; 4) політичні ідеї, теорії, політична культура - стандарти політичної поведінки, політичні традиції та звичаї, політична наука, політична психологія, політична ідеологія. Політична система, отже, також є багатовимірною, але взаємодія її складових становить механізм політичного володарювання, тобто його внутрішній устрій. Тут важливо підкреслити змістовну близькість понять "політична система" та "політичний режим", яка полягає в тому, що останній відображає функціонування механізму політичної системи. Тому політичні режими відрізняються один від одного передусім своєю політичною системою (її структурою, пріоритетами, методами дії тощо).
