Особливості політичного режиму

Організація політичної влади в України за 12 років державної незалежності пройшла типовий для пострадянських країн шлях від “всевладдя ЦК” через “всевладдя Рад” до створення та “всевладдя” інституту Президента. Виглядає так, що саме видозміна організації політичної влади тягла за собою зміну відносин між суспільством та державою, а це, в свою чергу, позначалося на перебігу політичних процесів. Прикладом таких змін може бути, зокрема, різна ефективність масових акцій політичної опозиції початку 1990-х та 2001-2002 років. Тогочасне студентське голодування змогло вплинути на Верховну Раду, як політичний інститут, одночасно наділений на той час повнотою влади і залежний від громадської думки. Але сьогоднішні акції протесту не можуть вплинути не лише на Президента, який де-факто не залежить від підтримки чи не підтримки виборців, але й на ту ж Верховну Раду, штучно обмежену у владних повноваженнях і контрольовану (через окремих депутатів) не стільки громадською думкою, як адміністрацією Президента.

Нинішній політичний режим в Україні типологічно близький до авторитарного. Реальними носіями влади в ньому є Президент Л. Кучма та групи осіб, які в різні часи почергово називали, “партією влади”, “олігархами”, “силовиками”, а сьогодні йменують так званими “пропрезидентськими силами” (самоназва — “центристи”). Прізвища фаворитів президента та лобістські групи, які чинили вплив на нього, змінювалися, але незмінною лишалася їхня необмежена влада, фактично непідконтрольна громадянам. Нинішній режим із середини 1990-х років завжди спирався не на довіру населення, а на силу і з готовністю демонстрував її в критичні для самозбереження моменти. Фактично після революційних подій кінця 1980-х — початку 1990-х відбулася реставрація колишнього режиму, але вже в авторитарній, а не в тоталітарній формі. В умовах “контрольованої демократії” режим, крім економіки, монополізував також владу, політику та ЗМІ.

Опозиція за таких умов при усій своїй активності існує достатньо умовно — може виграти парламентські вибори, але не бути допущеною до влади. Економічну основу для існування справжньої опозиції підриває державне втручання в приватизаційні конкурси, пільги, преференції, квоти, держзамовлення для політично лояльних до режиму підприємців, створення таким чином для них штучних конкурентних переваг з одного боку, й фіскальний та квазіправовий тиск на нелояльних до режиму бізнесменів та політиків з іншого. Показово, що така система взаємовідносин влади й бізнесу поширюється також на дрібних та середніх підприємців на регіональних та місцевих щаблях здійснення влади.

Як в центрі, так і на місцях кадри в державних структурах призначаються зверху, при цьому до уваги береться політична лояльність (членство в певній партії, забезпечення вигідного владі результату виборів на підконтрольній держчиновнику території тощо). Законодавча влада фактично підкоряється виконавчій, але не стільки в конституційному форматі Кабінету Міністрів, скільки в неофіційному форматі адміністрації Президента.

Політичні права і свободи громадян формально гарантуються, але непідконтрольна владі і не нею ініційована активність громадсько-політичних об’єднань у кращому разі ігнорується владою та монополіями ЗМІ.

Події після останніх парламентських виборів ще раз показали, що правляча еліта лишається неоднорідною і спирається на блок (“коаліцію”) різноманітних політичних сил, які мають спільну зацікавленість у збереженні авторитарної влади. Саме ця неоднорідність та внутрішня конкуренція в середовищі “пропрезидентського” табору поряд з хронічним соціальним невдоволенням населення й надією на активну боротьбу антипрезидентської опозиції (хвилі політичних протестів, котрі прокотилися країною після так званого “касетного скандалу”, результати голосування у пропорційній частині виборів навесні 2002 року, громадська довіра до ймовірного кандидата в Президенти Віктора Ющенка тощо) не дозволяють владі остаточно сповзти до крайніх форм авторитаризму, як це має місце в Республіці Білорусь та Російській Федерації, або й елементів тоталітарної реставрації у державах Середньої Азії.

Разом з тим, остання парламентська кампанія переконливо показала, що зміна влади, оновлення правлячої еліти й демократизація політичного режиму можливі лише внаслідок перемоги на президентських виборах кандидата, альтернативного правлячому режиму.

Зайве говорити, що збереження існуючого стану речей не лише не сприяє реалізації проголошеного курсу не євроінтеграцію, але й фактично його унеможливлює. Тож наступна президентська кампанія в Україні крім внутрішнього, матиме також неабияке зовнішньополітичне значення.