План

1. Поняття і типологія політичних режимів.

2. Теоретичні підходи до визначення української моделі політичного

режиму.

3. Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції

та перспективи.

І. Поняття і типологія політичних режимів.

Сьогодні, коли Україна зазнає кризової трансформації, пропонують

різноманітний асортимент рецептів подолання існуючого становища. За таких

обставин вкрай важливо знати відомі світовій громадськості теоретичні

підходи, шо дозволить розібратися в найскладніших соціальних змінах.

Сучасний світ - це багатолика сукупність розвитку, взаємодії,

еволюції, втрати одних і здобуття інших характерних рис. Тому в світовій

науці політичні режими вивчають у рамках багатьох теоретичних шкіл і

напрямів. Вітчизняне суспільствознавство недооцінювало самостійність цього

поняття, внаслідок чого його вітчизняні дослідження значно відстають від

світових розробок.

Політичний режим являє собою комплекс взаємодіючих компонентів

здійснення політичної влади. Носієм зв'язків і відносин, тобто показником

того, як, в якій політичній парадигмі працює влада, є компоненти та їх

взаємодія, атрибутивні, характерні властивості того чи того політичного

режиму.

Політичний режим складається принаймні з трьох компонентів, які

зберігають певну самостійність, автономність. Ця обставина має цілу низку

важливих наслідків, зумовлених передусім плюралізмом тлумачення політичного

змісту режиму.

Французький політолог Ш. Мілон-Дельсон вважає, що XX ст. є сторіччям

інституційного тероризму. Великі злочини нашого часу, продовжує автор книги

"Політичні ідеї XX сторіччя" (1991 р.), стали можливими через ігнорування

статусу людини, через зміщення пріоритету людської особистості на користь

системи. У наведеному судженні закладена одна з фундаментальних

характеристик політичного режиму, з якої й почнемо його розгляд.

Перший компонент, який складає зміст поняття "політичний режим", - це

права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури,

поведінки, свідомості, менталітету.

Витоки сучасної концепції прав і свобод людини заклали Т. Пейн, Т.

Джефферсон, Ф. Вольтер, Ш. Монтеск'є, В. Р. Міра-бо, Ч. Беккарія, Д. Юм,

Дж. Локк. Наприклад, Дж. Локк сформулював потрійну правову формулу

"свобода, життя, власність", яку використали у багатьох ранньобуржуазних

конституціях і яка стала "ключем" до відкриття більш диференційованого

змісту "прав людини і громадянина". Англійська Велика хартія вольностей,

Білль про права, Декларація прав людини і громадянина, Загальна декларація

прав людини істотно вплинули на формування концепції. Про свою підтримку

міжнародних актів і домовленостей про права людини заявила й Україна.

Права людини, їх міра та гарантії реалізації взаємозв'язані з рівнем

розвиненості самого права, з його роллю в механізмі політичного

володарювання. Право є системою встановлених або санкціонованих державою

обов'язкових для всіх норм, які забезпечують спільне громадсько-політичне

життя людей на засадах рівності за умов мінімуму карального насилля.

Принцип рівності перед законом - головний принцип права. Його ж суттю є

права людини. Тому стан права свідчить про правовий або неправовий характер

взаємовідносин між особистістю, державою та суспільством; про превалювання

в ньому закону або виконавчої практики;

про правосвідомість; правову культуру або правовий нігілізм. Усе це

разом є індикатором ставлення владних структур до права, яке є атрибутом

держави. Саме це ставлення свідчить про державу як правову або неправову.

Сутність політичного режиму, отже, визначається тим, що у державі є

пріоритетним - права держави чи права особистості; що зі складу прав,

зазначених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує або

обмете, фальсифікує: чи існують у державі порушення прав людини (мотиви,

форми, масштаби тощо).

Вагому роль у чіткій відповіді на ці запитання, а отже, і в аналізі

політичного режиму, відіграє визначення пріоритетного типу політичної

культури. Згідно з тлумаченням американських політологів Г. Алмонда та С.

Верби, політична культура включає пізнавальні, емоційні, оціночні

орієнтації, які виражають знання, почуття, дії стосовно політичної системи,

ЇЇ функцій та учасників. У радянській літературі дефініцію політичної

культури переважно пов'язували з явищами ідеологічного порядку. Не варто

аналізувати переваги або недоліки цих підходів. Важливо, що політична

культура - ключовий компонент духовного життя людини й суспільства, вона

знаходить вираження у політичній поведінці, у політичній свідомості, а

отже, і в ідеологічних формах. Таким чином, тип політичної культури

визначається типом політичної свідомості (раціональний чи ірраціональний);

типом менталітету (скажімо, для східної людини сильна державна влада -

благо, для західної - зло); типом політичної поведінки та її проявів

(активність, пристосовництво, агресивність тощо); типом ідеології

(комуністична, соціал-демократична тощо) та її роллю у державі

("ідеологічний тероризм" або прагматизм). Комплексне вивчення зазначених

чинників достатнє для оцінки домінуючої культури (плюралістичної,

тоталітарної тощо), а отже, унаочнює атрибути того чи іншого політичного

режиму.

Отже, змістова сутність політичної культури, яка належить до першого

компонента поняття "політичний режим", дає можливість переконатися у

різнобічності, інтегральності останнього й відповідно до його складових

визначити режими гуманний та антигуманний, західний та східний,

комуністичний, демократичний та ідеократичний (тобто такий, за якого

політичні рішення підпорядковані ідеологічним установкам, відхід або

викривлення яких - привід для репресій та переслідувань), прагматичний,

конформістський та активізуюче-мобілізаційний, раціональний та

ірраціональний тощо.

Другий компонент змісту поняття "політичний режим" також має кілька

вимірів, обумовлених рівнем та якістю соціально-економічного розвитку

суспільства, принципом поділу влади, способами формування органів державної

влади, кількістю правлячих суб'єктів, статусами партійної системи,

політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.

Проблема рівнів та якості соціально-економічного розвитку має багато

аспектів і концептуальних інтерпретацій. Як приклад, розглянемо відоме

узагальнення перебігу соціально-економічного розвитку, здійснене У. Ростоу

в книзі "Стадії