закритий, слабко- та високорозвинений, легітимний та нелегітимний,

демократичний та позірно демократичний, монократія та олігархія,

колоніальний та суверенний, режим цензури та режим свободи слова тощо.

Третій змістовий компонент політичного режиму - це методи здійснення

політичної влади, способи врегулювання й розв'язання соціальних і

політичних конфліктів. Починаючи з XIX ст. ідея конфліктності суспільного,

політичного життя отримала наукове визнання й розвиток. Причому чимало

західних учених вважають, що теорія конфлікту багато в чому грунтується на

творах К. Маркса. Існує безліч модифікацій теорії конфлікту, серед яких

найбільш відомі конфліктний функціоналізм (Г. Зіммель, Л. Козер),

діалектична теорія конфлікту (Р. Дарендорф), аналітична конфліктна теорія

(Р. Коллінз). Конфлікт, оскільки він є соціальним атрибутом людського

суспільства, наявний практично у будь-якому політичному явищі. Найбільш

яскраво у західній політологічній літературі репрезентовані три ключові

моделі політичного конфлікту: ліберальна, авторитарно-консервативна і

соціалістична (класова) з відповідними способами врегулювання. Останні

також є різноманітні й зосереджені у спектрі насильницьких, конфронтаційних

та консенсусних, ненасильницьких способів. Так, американський вчений Д.

Шарп у книзі "Політика ненасильницьких дій" описує майже дві сотні методів

ненасильницького розв'язання політичних проблем, поділивши ці методи на три

класи: методи ненасильницького протесту й переконання, методи відмови від

соціального, економічного й політичного співробітництва, методи

ненасильницького втручання. Способи розв'язання політичних, соціальних

конфліктів - також індикатори політичних режимів. У взаємозв'язку з цими

показниками розрізняють ліберальні, авторитарні й терористичні режими.

Отже, політичний режим є осереддям взаємодії комплексу компонентів,

кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові.

Політичний режим - це вираження політичного напряму здійснення політичної

влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп

громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних

потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й

досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична

система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов'язаний з

нею загалом і з усіма її складовими.

Розрізняють чотири головних елементи політичної системи: 1) політичні

відносини - відносини боротьби, співробітництва, субординації, координації,

панування, консенсусу; 2) політичні інституції - держава, партії,

громадські організації; 3) політичні норми - юридичні норми, норми

політичних партій, політизовані норми громадських організацій; 4) політичні

ідеї, теорії, політична культура - стандарти політичної поведінки,

політичні традиції та звичаї, політична наука, політична психологія,

політична ідеологія. Політична система, отже, також є багатовимірною, але

взаємодія її складових становить механізм політичного володарювання, тобто

його внутрішній устрій. Розібратися в цьому механізмі слід на семінарському

занятті. Тут важливо підкреслити змістовну близькість понять "політична

система" та "політичний режим", яка полягає в тому, що останній відображає

функціонування механізму політичної системи. Тому політичні режими

відрізняються один від одного передусім своєю політичною системою (її

структурою, пріоритетами, методами дії тощо).

ІІ. Теоретичні підходи до визначення української моделі

політичного підходу.

Зауважимо, що у вітчизняній літературі тлумачення політичного режиму

переважно зведене до способів здійснення державної влади. Політичному

режиму належить значно більше, якщо не провідне місце порівняно з такою

політичною інституцією, як держава. Політичний режим є визначальним

чинником способу організації вищої влади, форми державного, партійного

устрою, стану прав і свобод тощо. Перефразуючи висловлювання О. Шпенглера

про політику, можна сказати, що політичний режим у найвищому розумінні є

життя, а життя є політичний режим.

Типологізувати таку багатопланову категорію, як політичний режим,

можна за різними підставами. Найбільш універсальним, що відповідає

тенденціям сучасної доби, є його поділ на демократичний та авторитарний.

Зрозуміло, у реальному житті існує безліч їх варіантів зі змішаними у

різних пропорціях характеристиками. Запропонована загальна типологія дає

можливість наочніше зрозуміти певний набір характеристик, які переважають у

кожному із зазначених типів політичних режимів.

Авторитарний режим визначає такий метод володарювання, як

авторитаризм, що характеризується командним стилем керівництва, безумовним

підпорядкуванням без права заперечити рішення панівного суб'єкта,

централізацією влади. Способи володарювання тут переважно силові,

примусові, жорстко дисциплінарні, такі, що ігнорують можливість будь-яких

конфліктів, а отже, й необхідність їх розв'язання. Цей режим неправовий ще

й тому, що владна доцільність керує законністю, виконавча влада домінує над

законодавчою, принцип поділу влади ігнорований, реальна влада є монопольною

незалежно від того, йдеться у цьому разі про владу однієї особи (наприклад,

монарха) чи групи осіб (номенклатурна верхівка партії або армії). Західні

дослідники вважають важливою характеристикою цього політичного режиму

обмежений плюралізм. Тут припускається багатопартійність, але панувати в

політичному житті реально може лише правляча партія. Тут дозволені тільки

політичні сили й засоби масової інформації, лояльні щодо влади.

Допускається незначна, така, що не торкається владних підвалин режиму,

критика на адресу можновладців, але при цьому діє цензура. Осереддям

авторитарного режиму є неправова держава, де закон підпорядкований її

охороні, а не захисту істотно обмежених прав і свобод людини. Примітне, що

у різних авторитарних режимах все це здійснюється за тієї самої гаслової

аргументації: в ім'я розв'язання назрілих суспільних проблем, згуртування

народу, наведення порядку в боротьбі проти внутрішніх та зовнішніх ворогів.

Авторитарні режими мають різні форми. Вони залежать від певної епохи

чи країни, в рамках якої діють, від політичних орієнтацій розробників та

пріоритетних політичних уподобань реалізаторів. Так, якщо на початку XIX

ст. вперше сформульована теорія авторитаризму мала яскраво виражену

ультраконсервативну, реакційну спрямованість, то на кінець сторіччя

переважними стали ідеї національної й державної єдності. На початку XX

сторіччя вона почала набувати націоналістичного, антидемократичного

характеру, а друга половина сторіччя ще більше збагатила різноманітність

авторитаризму.