К. Манхейма й який полягає в неможливості переродження авторитарності самої

по собі на демократію. Такого в історичній практиці ще не було. Навпаки,

агресивна некомпетентність, тотальний абсурд у царинах економіки, культури,

моралі -чи це не плоди поверхової захопленості демократією?

Розглянемо феномен демократії. Ідея демократії, народжена в античній

Греції, не знайшла там палких прихильників серед мислителів. Найяскравіші

представники античної теорії, що розглядали проблеми демократії, - Платон і

Арістотель, їхні політичні концепції базувалися на протиставленні

"правильних" та "викривлених" форм державного устрою та влади.

"Правильними" формами, наприклад, Платон вважав аристократію (правління

кращих) та монархію (одновладдя), а "викривленими" - тимократію (правління

гірших і корисливих), олігархію (правління сильних і заможних), тиранію

(одноосібне правління, встановлене насильницьким захопленням влади), а

також і демократію (як підсумок заколоту народу, що проганяє й знищує одні

сили й ділить владу з силами, які залишаються).

У наступні сторіччя також панувало скептичне ставлення до демократії.

Проте республіканська концепція демократії американського громадського

діяча, четвертого президента США Джеймса Медісона значно вплинула на

формування американської конституції. Медісон вважав, що демократія - це

така форма політичного правління, за якої: а) владу дістають від великої

кількості людей безпосередньо або опосередковано; б) владу для того, щоб

запобігти її концентрації в одних руках, поділяють на законодавчу,

виконавчу та судову; в) виборні посади обмежені конкретним часом і

"системою стримувань" для недопущення тиранії; г) існує свобода

індивідуального вибору; д) влада більшості здатна досягати компромісу з

владою меншості; е) визнають і законодавче забезпечують політичну

ріноправність усіх дорослих громадян.

Однак тільки після Великої французької революції й потрясінь 1830,

1848 і 1871 рр. у Франції стало зрозумілим: саме демократія є засобом більш

розумної політичної й соціальної організації суспільства, держави, влади.

По тім інтенсифікується створення різних демократичних концепцій, які дещо

по-різному тлумачили поняття демократії. Так, конкурентна теорія демократії

трактує її як представницьку владу, що діє за згодою народу, конкуренцію

владних інтересів з пріоритетом більшості й збереженням гарантій прав

меншості. Ідентитарна теорія демократії стверджує гомогенність, збіг

інтересів як владних структур, так і владників та підвладних, заперечує

законність і можливість конфлікту інтересів різних груп, не приймає принцип

представництва, а визнає лише владу народу, реалізовувану через

референдуми, всенародні опитування тощо. Однак в обох цих концепціях і

багатьох подібних до них спостерігаємо первинність великого соціального

об'єкта - народу - у визначенні поведінки окремого громадянина,

необмеженість влади більшості над меншістю та окремою особистістю.

Для багатьох є безперечним, що основою демократичного політичного

режиму є влада народу. Термін "демократія" в часи свого виникнення у

грецькому полісі справді визначав соціальний лад, за якого в управлінні

беруть участь усі, хто складає народ - демос. Широковідома формула

демократії шістнадцятого президента США Авраама Лінкольна - це правління

народу, за допомогою народу, для народу. Проте демос в античні часи не

ототожнювали навіть з низовими категоріями вільних громадян - апорою, а

поготів з рабами, які становили переважну більшість населення полісу. Серед

принципів демократичного правління, зазначених Арістотелем у "Політиці", є

такий: на посади допускають усіх повноправних громадян.

Тому принципи ідентичності інтересів керівників та керованих,

гомогенності волі народу не були безперечними і дедалі більше піддавались

сумнівам. Ще у середньовіччя виникає ідея представницької демократії,

репрезентованої володарями, парламентами тощо. Така демократія означає не

владу народу, а владу за згодою народу. На цьому грунті виникають дві гілки

теорії демократії: 1) плюралістичні теорії, які виступають за множинність і

конкурентність владних еліт, за суперництво й баланс інтересів як підґрунтя

демократичної влади, за державну підтримку соціальне пригноблених груп і

прошарків, за відкрите суспільство; 2) ліберально-демократичні теорії,

зорієнтовані на обмеження компетенції й сфери діяльності держави, на

невтручання й у справи громадянського суспільства, а також на створення для

неї "системи стримувань", на поділ влади, на пріоритет прав особистості над

правами держави, на індивідуальну свободу як відсутність обмежень.

Отже, традиційно демократія передбачає різні моделі політичного

правління. Українсько-швейцарський учений Богдан Гаврилішин у книзі "Віхи у

майбутнє" (1990 р.) визначає моделі демократичного правління. Це:

1. Безпосередня демократія, коли члени суспільства безпосередньо

беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або

знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого

співтовариства.

2. Представницька демократія, коли члени співтовариства залишаються

джерелом влади й мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право

через обраних ними представників. Обгрунтуванням цієї моделі є те, що дуже

важко зібрати разом усіх членів співтовариства в одному місці для їх

безпосередньої участі у розробці законів або прийнятті управлінських

рішень. Розв'язком цієї проблеми є система виборних представників, котрі як

делегати своїх виборців повинні відстоювати їхні інтереси.

3. Конституційна демократія, коли владу здійснюють виборні

представники, проте ця влада обмежена конституцією, яка встановлює межі

законів і повноважень, захищає права меншин і громадян. Потреба в

конституції очевидна, хоч вона рідше є замінником законності, ніж її

підвалиною.

4. Соціальна, або економічна демократія - головна мета якої - швидше

послаблення соціально-економічних протиріч, ніж гарантів рівності

можливостей, рівності перед законом або головних індивідуальних свобод.

Інший провідний принцип цієї моделі - безпосереднє залучення до ухвалення

економічних рішень тих, хто бере участь у виборчому процесі.

5. Тоталітарна демократія - це гранична форма прояву економічної

демократії. Вона грунтується на таких ідеях: економічні умови життя людини

- вирішальний чинник ЇЇ політичного та соціального статусу; необхідною

умовою політичної рівності є економічна рівність; концентрація влади в

руках диктатора або олігархії є умовою, обов'язковою для