Найгарячіший прихильник голосування „за особу” змушений погодитись з тим, що мало хто з виборців зараз готовий безсумнівно сказати, за кого він би хотів персонально голосувати.[19, c.108-109]

Що стосується недоліків мажоритарної системи – їх маса. Найголовніший, на загальну думку, — це неможливість представити в парламенті точну картину умонастроїв в країні, захистити права меншин. Можна сказати, що мажоритарна система — криве дзеркало, в якому відображається політичне обличчя держави. Відповідно до цієї системи, якщо виборчий округ заселяють дві відмінні по поглядах групи громадян (наприклад, католики і протестанти), меншість округу ніколи не буде представлена в парламенті, навіть якщо її кількість всього на один відсоток нижча ніж у більшості. А більшість, навіть якщо вона переважає, все одно не одержить більше одного мандата. В масштабі всієї країни може вийти так, що половина населення (а насправді набагато менше половини) буде беззастережно правити державою.

До числа інших незручностей мажоритарної системи можна віднести і такий можливий казус, коли яка-небудь партія в цілому виграє вибори, а її лідер в своєму окрузі провалюється. В таких конфузних (і несправедливих) ситуаціях опинялися такі блискучі англійські лідери, як Гладстон, Бальфур, Черчілль, і інші. При цьому вони програвали менш відомим особам. Це ще один яскравий доказ проти прихильників голосування, „за особу”.

Слід зазначити, що у мажоритарної системи, разом з універсальними недоліками, є ще і специфічні українські ознаки. І вони стають більш небезпечними, коли йдеться не про вибір партії або якоїсь ідеї, а про вибір окремої людини, при цьому вирішальну роль гратиме той факт чи має кандидат одну з двох речей: гроші або реальну владу. Щодо грошей все одно нічого не поробиш: вони потрібні всім, навіть найсправедливішій системі. А ось влада — зовсім інша справа.

В наших умовах рабської залежності від урядовця-бюрократа або працедавця стовідсоткова перемога на мажоритарних виборах буде гарантована або директорам великих підприємств, розташованих на території округу (з чим теоретично можна примиритися), або високопоставленим урядовцям з органів виконавчої влади, які здійснюють управління даним округом. Останнє абсолютно неприпустимо. У разі обрання працівників виконавчих органів до органів законодавчих, влада буде повністю відірвана від народу. Влада почне віддавати накази сама собі і приймати закони сама для себе. [19, c.109]

Саме цю систему, на мою думку, і хотіли законсервувати гарячі захисники мажоритарної системи у Верховній Раді України. Проте відкрито признаватися в цьому не хотіли.

У всьому світі депутати-політики, обрані народом, визначають курс, за яким рухається країна, а урядовці управляють відповідно до цього курсу. Лише у нас бюрократ активно займається політикою, не бажає в цьому собі признаватися, наполегливо не пускає в неї політиків і пропонує їм зайнятися своїми, чиновницькими обов’язками, як от: забезпечувати місто продовольством або дотримуватися чистоти на вулицях.[23, c.34]

Крім того, депутат, вибраний від округу, а не від партії, нікого не представляє. Справді, хто зможе контролювати депутата? Виборці його округу? Але ж вони зовсім не організовані. Ця задача під силу лише партії, що висунула свого кандидата. А депутата-одинака украй легко купити. Скажімо, запропонувати йому автомобіль майже задарма. Або квартиру в столиці. Спитати-то з депутата нема кому.

Отже, встановлені новим законом від 25 березня 2004 вибори за партійними списками неодмінно сприятимуть зростанню ролі партій, політичній структуризації суспільства, визначенню ідеологічних симпатій електорату; створюватимуться передумови для виправлення диспропорцій у політичній системі, яка є, адже ні для кого не секрет, що сьогодні у Верховній Раді, взагалі у політичній сфері країни, велику роль відіграють так звані політичні дахи тих чи інших фінансово-промислових угруповань. Цю диспропорцію наочно ілюструє різниця між результатами минулих парламентських виборів за партійними списками та на одномандатних округах. Щоправда, для швидшого виправлення цієї диспропорції слід було залишити старий відсотковий бар’єр - 4%. Його зменшення до 3% збільшує можливості проходження до Верховної Ради через маніпулювання електоральними настроями за допомогою мас-медіа деідеологізованим бізнес-проектам, як, наприклад, „Партія зелених” формату 98 року, чи то „Команда озимого покоління” - 2002 р. Таким чином, утвердження пропорційної системи стане вирішальним кроком до створення в Україні єдиного інтегрованого політичного класу, що включатиме в себе не лише адміністративні, бізнесові еліти, як нині, але й партійну бюрократію. Це дозволить перейти від постійного протистояння до діалогу між цими трьома складовими політичного процесу.

Що стосується місцевих виборів. Чинний Закон „Про вибори депутатів місцевих рад та міських, сільських, селищних голів” є компромісним. У ньому зроблена спроба подолати ту прогалину, яка є в Конституції України. Чинна Конституція підвела під одну схему і місцеві вибори, і вибори народних депутатів України, під загальновідомі виборчі принципи - загальне, рівне, пряме виборче право при таємному голосуванні. Однак, подивіться на передбачену Конституцією модель місцевого самоврядування - районні та обласні ради, специфічні органи, що представляють спільні інтереси територіальних громад. Як їх обирати? Адже тут має бути певна специфіка. І під час розробки цього закону придумали цю специфіку - вона є логічною ще на районному рівні, і алогічною - на обласному. [22, c.59]

Вибори всіх міських рад проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах. А