Подальший розвиток інституту виборності в Україні пов’язується з існуванням Гетьманської держави на Запорізькій Січі і Слобідській Україні. Носієм суверенної влади в цих республіках виступав весь народ. Всі державні інституції без винятків формувались тільки шляхом виборів [11, с.312]. Виборність керівників Війська Запорізького сягає корінням ще в XV століття, але вперше це право було закріплене в „Пактах та конституції законів та вольностей Війська Запорізького” (Конституції Пилипа Орлика) від 5 квітня 1710 року. Так, законодавча влада мала належати Раді, членами якої були полковники із своєю старшиною, сотники, генеральні радники від усіх полків та посли від Низового Війська Запорізького „для слухання і обговорення справ, щоб взяти активну участь” [14, с.36]. В цьому документі записане положення про обрання Гетьмана.

Крім Гетьмана, обиралися Генеральний Скарбник та присяжні Скарбники в кожному Полку, а також дорадчий орган при Гетьмані „з числа знаних ветеранів від кожного Полку”. Вибори відбувалися на січових радах, а згодом - на Генеральних. Курінні отамани й курінна старшина обиралися на курінних радах.

Із занепадом Української козацької держави, вибори органів управління на українських землях мають незначне застосування, обмежуючись виборами представників дворянства (повітових і губернських маршалків, пізніше предводителів) [22, с.240].

Цікавий і повчальний досвід застосування інституту парламетаризму та виборів в Російській Імперії. На початку свого правління Катерина II пішла на експеримент, щоб встановити новий лад у державі, котрий тримався б на засадах „добробуту, свободи та щастя всіх підданих”. Щоб розробити правові засади „нового ладу” було прийнято рішення про створення спеціальної представницької установи - „Комісії для складання нового Уложенія”, яка почала свою роботу в 1767 році в Москві. Депутатів на це зібрання обирала шляхта, духовенство і козаки. Під час виборчої кампанії відбувалися станові збори, де обирали депутатів та складали накази для них - згадуваний імперативний мандат. Механізм обрання був прямий, за винятком системи триступеневих виборів серед військових „обивателів”.

На засіданні „Комісії для складання нового Уложенія” деякі українські депутати, що представляли Лубни та Кременчук виступили з ідеєю про необхідність відновлення права українців на обрання Гетьмана. Враховуючи ще й активність багатьох депутатів в обговорені проблеми соціального становища населення Російської Імперії, Катерина II призупинила засідання Комісії, що й завершила на цьому свою діяльність [14, с.37].

На дуже обмеженому становому, маєтковому і корпоративному цензі вибирались в Російській Імперії місцеві органи самоуправління, такі як міські думи, волосні старшини. Лише з поширенням ідей парламентаризму й ліберальної демократії починають застосовуватися вибори й виборчі системи в сучасному їх розумінні (кінець XIX - початок XX століть в Австрії й Росії).

Українці Західної України вперше мали змогу пройти парламентську школу під час виборів до Австрійського парламенту у 1848 році. Наслідком участі у виборах 1848 року стало формування української делегації у Віденському парламенті. У складі цієї делегації, що налічувала 39 осіб, було: 27 селян, 8 священиків та 3 міщан.

В 1861 році Австрія ухвалила нову Конституцію, яка узаконила для Галичини право автономії зі створенням вищого представницького органу - Сейму [14,с.38]. До новоствореного крайового Сейму Галичини вибори на більшості західноукраїнських земель відбувалися в 4 куріях - великих землевласників, торгових і промислових палат, міст і сільських громад. Українці могли на практиці вибирати тільки в курії сільських громад, і тому кількість українських послів (депутатів) була невеликою (1861 р. - 49 послів, 1877 р. - 14; 1883 р. - 11; 1913 р. - близько 30 зі всіх 150). На подібній основі діяв крайовий Сейм Буковини, до якого українці увійшли в більшому числі тільки у 1911 році (16 послів) після запровадження нової виборчої системи (представництво національних курій в Сеймі). Ця реформа мала стосуватися і Галицького Сейму, але через початок І Світової війни вона не була запроваджена.

Перші парламентські вибори в Росії відбулися в 1906 році. Це були вибори І Державної Думи Російської Імперії, які проводилися за куріальною системою (землевласницька, міські, селянська і робітнича курії). Вибори від окремих курій були нерівними й різноступневими: для селян - чотирьохступневі; для робітників -трьохступневі, для міських виборців і великих землевласників - двохступневі. Депутатів Державної Думи вибирали спільні губернські виборчі зібрання виборців від усіх курій.

В Україні в 9 губерніях майже 1200 виборщиків вибирали на губернських зібраннях 98 депутатів Державної Думи (із загальної кількості - 442 особи). Міста Київ і Одеса обирали за принципом прямого виборчого права по 2 депутати до Державної Думи. До І та II Дум було обрано по 102 депутати від України. У III Думі було створено українську парламентську громаду з 45 послів, у Другій - з 47, котрі обстоювали ідею автономної України [14, с.38].

Наступний етап становлення інституту виборності в Україні пов’язаний із періодом української державності 1917-1920 років, а в першу чергу, з існуванням Української Народної та Західно-Української Народної Республік, а також із законотворчістю та політичною діяльністю їх представницьких органів.

Влітку 1917 року, після утворення Української Народної Республіки, відбувалися вибори до міських дум, а в січні передбачалося проведення виборів до Українських Установчих Зборів. Ці вибори, відповідно до закону Української Центральної Ради від 29 лютого 1917 року, мали відбуватися на загальновизнаних сьогодні демократичних засадах організації і проведення виборів. Активне і пасивне виборче право належало особам обох статей, які досягли 20 років. До Всенародних Зборів Української Народної