Проте вибори до Українських Установчих Зборів, що відбулися в січні 1918 року були перервані більшовицьким нападом і проведені лише в окремих регіонах України. Замість 301 делегата, яких мали б обрати виборці за пропорційною системою, обрано було тільки 172.

Після повернення Центральної Ради до Києва були призначені довибори та нову дату початку засідання Українських Установчих Зборів - 12 травня 1918 року. Соціал-федералісти, самостійники та представники інших партій обстоювали ідею нових виборів за нормальних умов. Однак, Мала Рада залишилася на старій позиції. Як відомо, довибори та засідання Українських Установчих Зборів так і не відбулися [14, с.39-40].

Вибори до Сейму Західно - Української Народної Республіки регламентував закон від 14 квітня 1919 року. Активне виборче право належало всім громадянам, що досягли 20-річного віку, пасивне - 25-річного. Передбачалося запровадження куріальної виборчої системи. Посли мали вибиратися за національними куріями (українською, польською, єврейською та німецькою).

Особливий період розвитку виборчого права України становить радянське виборче право. Концептуальним моментом щодо його розвитку виступає теза Леніна про неприйнятність парламентаризму як моделі організації політичної влади. Радянська виборча система, звичайно, не була сталою. У її розвитку простежуються такі періоди: перший - з 1917 до 1936-1937 роки, другий - з 1936 до 1985 роки, третій-із 1985 до 1990 роки [11, с.313].

Виборча система в УСРР базувалася спочатку, за Конституціями 1919 року, 1825 і 1929 років, на ступневому та куріальному виборчому праві.

Вибори не були ні загальними, ні рівними. Крім осіб, що їх звичайно позбавляється виборчих прав (осіб, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі; психічно хворих і визнаних судом недієздатними), не мали виборчих прав також особи, визнані за небезпечних для радянського режиму, та так званий „нетрудовий елемент”, тобто такі, що застосовували найману працю або жили з нетрудового прибутку (відсотки з капіталу, доходи з підприємства), торговці, священики, вищі службовці попередніх режимів і так далі. Депутати з’їзду рад СРСР вибиралися за нерівними нормами представництва: 1 депутат на 25 000 виборців у містах і 1 депутат на 125000 сільського населення. Для обрання всеукраїнського з’їзду рад відповідні норми були встановлені в 1920 році - 10 000 і 50 000 виборців. Віковий ценз для отримання активного і пасивного виборчого права встановлювався на рівні 18 років. Вибори проводилися відкрито у виборчих одиницях: на підприємствах, установах, сільських зборах, і тільки винятково по виборчих дільницях. Характерною рисою цього періоду є відсутність будь-яких нормативних актів, які б регулювали питання організації і проведення виборів.

За Конституцією УРСР 1937, вибори провадяться на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні. Всі ради -сільські, селищні, міські, районні, обласні, Верховні Ради УРСР і СРСР - вибираються безпосередньо. Виборчий вік: активне виборче право - 18 роки, пасивне виборче право - 23 роки до Верховної Ради СРСР, 21 рік - до Верховної Ради УРСР і 18 до інших рад.

Вибори відбуваються по виборчих округах. Кожний округ делегував одного депутата: до Верховної Ради СРСР припадає 1 депутат на 300 000 населення, до Верховної Ради УРСР на 100 000; до обласних рад - 1 депутат на 15 000, однак не менше, як 70 депутатів; до районних рад - 1 депутат на 1000 населення, однак не менше, як 35 і не більше, як 60 депутатів; до міських рад — 1 депутат на 350 виборців, однак не менше, як 35 і не більше як 250 депутатів. Для Києва і Харкова встановлювалася інша квота представництва - 1 депутат на 1500 виборців. До сільських і селищних рад вибирався 1 депутат на 100 виборців, однак не менше, як 15 депутатів і не більше, як 35.

Кандидати висувалися трудовими колективами, профспілковими організаціями, керівними органами Комуністичної партії України, проте, в будь-якому випадку, перед цим вони мали пройти ретельну перевірку у відповідних органах КПУ.

Із 1936 року до 1977-1978 років загальне правове регулювання виборів вищих представницьких органів України здійснювалось на основі Конституції СРСР, Конституції УРСР і підзаконних актів: „Положення про вибори до Верховної Ради УРСР” від 21 лютого 1938 року та „Положення про вибори до Верховної Ради” від 12 грудня 1950 року, а після прийняття Конституції СРСР 1977 року, і Конституції УРСР 1978 року, - відповідними нормами цих Конституцій і Законом „Про вибори до Верховної Ради Української РСР” від 19 грудня 1978 року.

Останній період радянської виборчої системи почався у 1985 році, з реформування всього масиву виборчого законодавства на території СРСР, в тому числі в УРСР. Основні новели реформи виборчого законодавства були пов’язані з: 1) утвердженням, як у законодавстві, так і у виборчій практиці, загальноприйнятих принципів виборчого права і запровадженням нових, таких як змагальність або альтернативність, гласність, запровадження цих принципів виборчого права на всіх стадіях виборчого процесу; 2) розширенням сфери судового захисту виборчих прав; 3) запровадженням більш чіткого правового регулювання всіх процедур виборчого процесу [11, с.314].

Прийняття Закону УРСР „Про вибори народних депутатів Української РСР” у 1989 році стало тією відправною точкою в історії України, від якої було б найбільш логічно виводити початок реальної демократизації нашого суспільства. Вперше за роки радянської влади громадяни України йшли голосувати більш-менш свідомо і перед ними відкрилась можливість обрати якусь альтернативу.

У розглядуваному документі визначено, що для виборів