Фактично так звані «хвороби» ООН і шляхи вдосконалення організації визначалися роками. В 1975 році з’явилась доповідь групи експертів з питань структури системи ООН. У 1985 році критичні зауваження і рекомендації були узагальнені в доповіді об’єднаної інспекційної групи. «Стосовно реформування діяльності допоміжних органів та регіональних комісій ЕКОСОР було запропоновано розглянути рекомендації Генсекретаря та здійснити загальний огляд її діяльності протягом організаційної та основної сесії Ради…» (6.13, С 8)

Варто відзначити, що основними елементами нової структури керівництва і управління є запровадження посади першого заступника Генсекретаря, створення Групи старших керівників, перебудова роботи Секретаріату в межах секторальних груп, які включали б усі департаменти, фонди і програми ООН, створення Групи стратегічного планування.

Щодо секторальних груп, то вони передбачалися за такою тематикою: мир і безпека; економічні і соціальні питання; співробітництво в цілях розвитку; гуманітарні питання; права людини. Пізніше були створені Виконавчі комітети з перших чотирьох проблем. Було визнано, що проблема прав людини як між секторальна має розглядатися в усіх чотирьох комітетах. Мета Виконавчих комітетів полягає у тому, щоб сприяти скороченню дублювання, зміцненню узгодженості дій численних структур Секретаріату, «Для зміцнення фінансової спроможності Організації Об’єднаних Націй Програма реформ передбачала створення «Оборотного кредитного фонду» з капіталом до 1 млрд. дол. За рахунок добровільних внесків та інших джерел.» (3.2, С 262) У плані сприяння стабільному розвитку передбачено об’єднання відповідних фондів і програм Організації в Групу з питань розвитку, а також створення нового Управління з фінансового розвитку.

Можна сказати, що поряд із заходами з перебудови Секретаріату ООН і системи управління Програма реформ визначила нові підходи до розробки політик, зокрема Генеральною Асамблеєю, яка виробляє загальний курс діяльності Організації. Пропонується забезпечити тематичний підхід у роботі як Генеральної Асамблеї, так і її комітетів. Через велику кількість питань, які вносяться до порядку денного Асамблеї важко глибоко і всебічно обговорити найбільш суттєві й актуальні питання, які варто предметно обговорювати на сесії.

Центральну роль у підтриманні миру і врегулюванні конфліктів відіграє рівень діяльності Ради Безпеки. З особливою гостротою постало питання про необхідність реформування Ради Безпеки, оскільки стала очевидною невідповідність структури цього головного органу ООН новій глобальній геополітичній ситуації. Різко зросла кількість членів ООН. Змінилася вага ряду держав на міжнародній арені, які претендують на нові ролі у світових справах. Склався, фактично, новий баланс сил між традиційними і новими центрами впливу. Все це обумовило необхідність відповідних змін у складі ради Безпеки. Власне, реформа Ради Безпеки є наріжним каменем оновлення ООН і в той же час – найскладнішим елементом її перебудови. Більшість країн, що розвиваються, висловилися за широке представництво у складі постійних членів усіх регіонів світу і обмеження чи ліквідацію права вето.

2.3 Проблема застосування військових засобів впливу.

Головними чинниками конфліктів в останні роки стали між етичні, релігійні суперечності, спроби усунути історичні несправедливості в територіальному плані, прагнення до державотворення як наслідок масових порушень прав національних меншин. «Особливості сучасних конфліктів обумовили утворення багатомільйонної аси біженців, розвал державних структур, безвладдя в ряді країн. У такій ситуації введення контингентів ООН в якості лише «буфера» між конфліктуючими сторонами не забезпечувало відновлення миру і стабільності. Еволюція сутності конфліктів вимагала адекватної еволюції всієї миротворчої діяльності ООН.» (1.2, С 427)

Одним з найяскравіших прикладів миротворчості ООН, власне, у 80-ті роки, є історія врегулювання ірано-іракського конфлікту. З початком воєнних дій Генеральний Секретар Перес де Куельяр закликав обидві сторони проявити стриманість і запропонував свої добрі послуги дляв регулювання конфлікту. В період з 1980 по 1986 р. Рада Безпеки ухвалила сім резолюцій, спрямованих на припинення воєнних дій.

Слід відмітити, що для розуміння проблеми застосування військових засобів впливу, необхідно врахувати характерні риси традиційних операцій ООН. Вони полягали, насамперед у тому, що необхідною була згода всіх конфліктуючих сторін на розміщення сил ООН. Операції не проводилися без бажання конфліктуючих держав. Більш того, з ними погоджувалося і питання щодо учасників операції.

В нових умовах перед ООН постали складні питання щодо стратегії, тактики миротворчої діяльності, методів урегулювання внутрідержавних конфліктів. «Одне з таких питань стосується втручання ООН у внутрідержавні конфлікти. За Статутом – внутрідержавні конфлікти є внутрішні справи країн, членів організації.» (3.2, С 242)

ООН, визначаючи свою позицію відносно того чи іншого внутрідержавного конфлікту, керується такими факторами: якщо в країні відбувається масове порушення прав людини, ООН розглядає конфліктну ситуацію не тільки як внутрішню справу, а й як міжнародну проблему, і може ухвалити рішення про втручання, проведення операції з підтримання миру в тій чи іншій формі.

Ще складнішим є питання про застосування сили у миротворчій діяльності.

Варто відмітити, що за Статутом, ООН може застосовувати збройну силу лише проти агресора. Але в ході новітніх конфліктів ООН застосувала її (Сомалі, Югославія). «Це було пов’язано з особливими обставинами, а саме: охорона гуманітарної допомоги від розграбування, охорона зон безпеки, протидія загрозі життю учасників операції.» (1.2, С 412) Неодмінною умовою застосування сили є рішення Ради Безпеки. Без нього будь-яке застосування сили, розглядається міжнародною спільнотою як грубе порушення Статуту, норм міжнародного права.

Як показує